Сто загадок Симфосія

XIX. Rana. Жаба

Rana

Жаба

Не діждалася жаба прихильного слова ні в давнину (вона — зелена, болотна, брудна, гидка, говірка, балаклива, хрипка, прикра, докучлива), ані в нові часи — жаба та й годі… І все ж Юліанові Тувіму вчулась у жаб’ячому голосі… латина. От і віддав він належне жабі, написавши вірша «Жаби-латинниці», де звучить, переважно у родовому відмінку множини (quorum, quarum, quorum), відносний латинський займенник qui, quae, quod — який, яка, яке (хто, що), а також — сполучник cum; один із його видів дістав у граматиці назву cum historicum — cum (коли) «історичне»…

Жаби, відколи світ, кумкають, квакають, рахкають, скрекочуть; в Арістофана (комедія «Жаби») — теж не змовкають: «брекекекекс, коакс, коакс!» — такі чудернацькі рулади ловило у їхньому голосі вухо грецького віртуоза… А ще — Мацуо Басьо: «Старий ставок! Жабка стрибне — сплеск пролунає»… («Цей вірш — ніби поетична формула життя: всесвіт — рух — наслідок», — слова перекладача з японської, автора передмови Геннадія Туркова)…

Хто бачив місячну повню над сільським ставком у теплу ніч і чув на диво злагоджений скрекіт жаб, той, певно, посперечається з автором «Загадок»: жаби дослухаються не до свого голосу — до тиші. Вони її творять — високу й глибоку, космічну, тишу. Найтихіша, що аж подих захоплює, вона тоді, коли весь жаб’ячий хор, мовби послушний диригентській паличці, в одну мить затихає. Тоді вони її слухають. Та за декілька хвилин, щоб тиша знову набула своєї повноти, в одну мить — їхнє тисячоголосе рахкання. Справді: що таке тиша — без звуку?.. Жаби незрівнянні творці нічної тиші, коли у старий ставок, що край заснулого села, зазирає повня, чи коли на нічному небі вирізьблюються сузір’я: «блаженні дні і ночі на селі, / Землі Волинської родючі лона, / І дух полів, і гомін од балкона, / І крекіт жаб на вітровім крилі!..» (М. Зеров, «Скорпіон»).