Сто загадок Симфосія

LX. Serra. Пила

Serra

Пила

Пила — залізна (ferrea — перший її епітет), і тим усе сказано. Не тільки залізна, а й зубаста (dentata); ті зуби гострі (acutі). Що не гризне, однак, те й «виплюне». Саме тут — цікавий перегук із нашою загадкою: «Швидко гризе, дрібно жує, само не ковтає, хто відгадає?» Оригінальне дієслово mando — із т. зв. вульгарної латини (мови простолюду) від іменника mandibula, нижня щелепа, яка рухається при інтенсивному жуванні («не плямкати під час їди» наставляє у своїх приписах гарної поведінки, «De civitate morum», Еразм Роттердамський). Видає вона й різкі, майже у прямому значенні слова, нестерпні для вуха звуки. Про це — Лукрецій (II, 410), знову ж таки для підтвердження своєї теорії про невидимі «тільця» речей, що потрапляють у наші органи відчуття; тут — у вуха: «Тож не подумай, що посвист пили, найприкріший для вуха, / З тілець таких же гладеньких та круглих складатися може, / Що й переливна, лагідна пісня, котру на кіфарі / Будить майстерний гравець, пробігаючи легко по струнах»…

Справді, звук пили особливий. І тоді, коли вона в роботі, й тоді, коли раптом, під час руху, вихоплюється з рук і, звиваючись усім тілом, видає якісь дивні, що й описати їх годі, металічні вібруючі звуки… Зі звуком пили — образ із далекого дитинства: «Ми з татом ріжемо на зиму дрова. Подвір’я. Неба синього перкаль. Чутливий натиск татового слова: „Тягни до себе, потім — відпускай“. На сонці мушка грає вечорова, Дзвенить зубаста вигострена сталь, З-під неї сіє на траву пухова, Розтрушується дерева печаль…»