Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CIII. Неуважність

— Ні, сеньйоре докторе, так не роблять, даруйте, але так не роблять.

Дона Пласіда мала рацію. Кабальєро в жодному разі не має приходити на годину пізніше туди, де на нього чекає дама. Я ввійшов, геть засапавшись. Віржилія вже пішла. Дона Пласіда мені розказала, що вона мене довго чекала, що була роздратована, що плакала, що присягалась, що не пробачить за таку зневагу, і ще, і ще… наша домогосподарка говорила зі сльозами на очах. Вона мене благала, щоб я не кидав беззахисну панночку, що це було б дуже несправедливо щодо жінки, яка заради мене пожертвувала усім. Тоді я їй пояснив, що тут є помилка... Хоча й її не було, то була просто неуважність. Якась фраза, якась розмова, історія, будь-що, одним словом — просто неуважність.

Бідолашна дона Пласіда! Вона насправді страшенно засмутилась. Вона ходила з кутка в куток, хитала головою, голосно зітхала, щомиті визирала за ґрати вікон. Бідолашна дона Пласіда! З якою майстерністю вона терпіла примхи нашого кохання, прилагоджувала одяг, втішала наше кохання! Скільки було в неї фантазії, щоб зробити години нашої зустрічі такими солодкими. Квіти, солодощі — гарні солодощі, як у колишні часи — і завжди усміхнена, завжди така привітна. Усмішок та привітності більшало з кожним днем, ніби вона хотіла втримати наші стосунки або ж повернути їм свіжість перших днів. Нічого не лишалося поза увагою нашої доброї господині, нічого, вона не гребувала навіть брехнею, бо вона передавала одному й другому всі наші зітхання та ойкання, яких вона насправді не бачила, нічого її не спиняло, навіть наклеп, бо одного разу вона дійшла до того, що приписала мені нове захоплення.

— Ти ж знаєш, що я не здатен покохати іншу жінку, — такою була моя відповідь, коли Віржилія сказала мені про таке. І лише такі мої слова, без усякого протесту та нарікань розвіяли наклеп дони Пласіди, котра потім навіть засумувала.

— Гаразд, — сказав я їй десь за чверть години. — Віржилія має визнати, що там не було жодної моєї провини... Може, ви зараз віднесете їй цього листа?

— Вона страшенно засмутилась, бідолашка! Послухайте, я не бажаю смерті нікому, проте, якщо ви, сеньйоре докторе, коли-небудь таки з нею одружитесь, тоді дійсно переконаєтесь, що вона просто янгол!

Я пригадую, що на тих словах повернув голову в інший бік і опустив очі додолу. Рекомендую такий засіб усім, хто не може знайти влучної спонтанної відповіді, або ж тим, хто не хоче зустрітися поглядом з іншим. У таких випадках деякі надають перевагу цитуванню октав з «Лузіади»[62], інші ж вдаються до насвистування мотивів з «Норми»[63], а я дотримуюсь вищевказаного засобу. Він простий і не вимагає зусиль.

Через три дні всьому було знайдено пояснення. Гадаю, що Віржилія була дещо здивована, коли я попросив у неї пробачення за пролиті в той день сльози. Я навіть не можу пригадати, про чиї сльози йшлося: Віржилії чи дони Пласіди. Цілком могло статися, що плакала саме дона Пласіда, а я, побачивши дону Пласіду такою невтішною, якимось чином переплутав і подумав, що сльози лилися того дня саме з очей Віржилії. Хай там як, але всьому знайшлося пояснення, проте Віржилія не збиралася мені так легко пробачити, тим паче забути. Вона говорила мені жорстокі слова, погрожувала мені розривом стосунків, врешті почала вихваляти свого чоловіка. Він дійсно був людиною гідною, значно кращим за мене, делікатним — просто зразок ввічливості й ніжності. Доки вона це все говорила, я сидів, упершись ліктями в коліна й дивився на підлогу, де муха тягнула мураху, котра кусала її за лапку. Бідолашна муха! Бідолашна мураха!

— Але чому ти мовчиш? — запитала Віржилія, ставши навпроти мене.

— А що я маю казати? Я вже усе пояснив. Ти ж все одно сердишся! Що ще мені сказати? Знаєш, що мені здається? Здається, що тобі вже це все набридло, остогидло, ти хочеш зі мною розстатися...

— Саме так!

Тоді вона пішла, надівши тремтячою рукою капелюшка. Вона аж кипіла від гніву...

— Прощавайте, дона Пласіда, — крикнула вона у внутрішні кімнати.

Потім вона підійшла до дверей, відсунула засув і збиралася вийти. Я взяв її за стан.

— Гаразд, гаразд, — сказав я.

Віржилія виривалась, вперто намагаючись вийти. Я утримав її і попросив, щоб вона лишилась, щоб минуле забулось. Вона відійшла від дверей і сіла на канапу. Я сів поряд, говорив їй багато пестливих слів, говорив, що я винен, і ще я намагався її розвеселити. Я не можу стверджувати, чи наші вуста наблизились на відстань ниточки або ж і менше, це питання суперечливе. Що я пам’ятаю, то це те, що під час цієї метушні у Віржилії випала одна сережка, і я нахилився її підняти, а муха, про котру я писав, сіла на сережку, водночас на її лапі сиділа мураха. Тоді я, як сучасна цивілізована людина, поклав собі на долоню оту пару нещасних, вирахував відстань від моєї руки до планети Сатурн і запитав себе: невже в цьому кумедному епізоді є якийсь сенс? Якщо ти з цього зробиш висновок, що я варвар, мій читачу, ти помиляєшся, бо я попросив у Віржилії шпильку, щоб роз’єднати ці дві істоти; проте муха пронюхала мій намір, розкрила крила і полетіла. Бідна муха! Бідна мураха! А Бог дивився, що це все добре, саме так, як написано у Святому Письмі.