Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXI. Проект

За обідом мені було сумно. Я переживав не через вкрадений годинник, а через того, хто це вчинив. У мене виринали з пам’яті картинки з минулого, і знову порівняння, і висновок з цього... Від самого початку, коли я схилився над супом, у мені почала розкриватися ота жовта хвороблива квітка з розділу XXV. Тож я швидко пообідав і стрімко попрямував у дім Віржилії. Віржилія — то сьогодення, я хотів у ньому сховатися, щоби втекти від гнітючості минулого, бо зустріч з Кінкасом Борбою повертала мій погляд у минуле, котре було таким же справжнім, але то було зруйноване минуле — гидке, злиденне і злодійське.

Я вийшов з дому, але було ще рано. Я знову став думати про Кінкаса Борбу, і тоді мені захотілось знову повернутися на бульвар Публіку — може, я його там-таки знайду; думка про те, щоб відновити його особистість, засіла в мені як сильна потреба. Я пішов, проте Кінкаса там уже не було. Я запитав про нього у поліцейського і він мені сказав, що час від часу той «тип» дійсно приходив туди.

— О котрій годині?

— Коли як.

Отож не було неможливим зустріти його іншим разом. Я сам собі пообіцяв навідуватися туди час від часу. Потреба повернути його до нормального життя, переконати стати до праці, щоб він таки став поважати себе, переповнювала моє серце. Я починав відчувати добро, відчув підйом від мого захоплення ближнім... В цей час уже вечоріло, і я пішов до Віржилії.