Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXVII. Зустріч

Віржилія ввійшла усміхнена і задоволена. З часом зникли і страхи, і сором. Як приємно було бачити, як вона заходила в перші дні, тремтячи від страху та сорому. Вона приїздила в екіпажі, загорталась у манто, котре прикривало випуклості її фігури. Прийшовши вперше, вона впала на канапу, важко дихаючи, і вся аж пашіла від сорому. Вона опустила очі вниз і, слово честі, не було іншого випадку, коли вона мені здавалося такою прекрасною, можливо тому, що в той момент сама ситуація мені лестила.

Нині ж, як я вже і говорив, сором і страхи покинули її, а зустрічі відбувалися з хронометричною періодичністю. Сила кохання лишалась такою ж; відмінність полягала в тому, що полум’я божевільної пристрасті перших днів переросло у звичайний сніп променів — спокійних та постійних, як це буває у подружніх пар.

— Я на тебе дуже гніваюся, — сказала вона, сідаючи на канапу.

— Чому?

— Тому що вчора ти не прийшов, як обіцяв. Даміау кілька разів запитував, чи ти прийдеш до нас на чай. Чому ти не прийшов?

Я й справді не дотримав даного мною слова, однак провина була цілком Віржилії. Питання ревнощів. Ця розкішна жінка знала, чого вона варта, і дуже любила, коли їй про це говорили, чи то вголос, чи то пошепки. Позавчора в домі баронеси вона двічі танцювала вальс з одним із джигунів, а потім слухала його компліменти в кутку біля вікна. Вона була такою веселою! Такою осяйною! Такою самозакоханою! Коли ж вона побачила, як я насупився, то геть не звернула на це уваги, не стала серйознішою, а ризикнула і стала далі кокетувати з джиґуном, слухаючи його компліменти. Потім вона підійшла до мене, взяла за руку й відвела в іншу кімнату, де не було стільки людей, а там заходилася мені скаржитися на те, що втомилася, сказала ще казна-скільки всього — і все це з таким невинним дитячим виглядом, як це зазвичай робила. Я ж її слухав мовчки.

Навіть зараз мені важко було що-небудь сказати їй у відповідь, врешті-решт я таки не стримався і відкрив причину своєї відсутності... О ні, святі небеса, я ніколи не бачив таких здивованих очей. Напіввідкритий рот, підняті вгору брови, явний подив, відчутний, якого не можна було не помітити, — такою була перша реакція Віржилії, вона кивнула головою з усмішкою, сповненою ніжності й милосердя, що врешті-решт геть збило мене з пантелику.

— Отакої!

А тоді пішла і скинула капелюшок — весела, радісна, грайлива як дівчинка, котра щойно повернулася зі школи, потім підійшла до крісла, де я сидів, і почала стукати мене по голові одним пальчиком, повторюючи:

— Ось тобі, ось тобі.

А мені більше нічого й не лишалось, як усміхатися. Отож усе закінчилося, як такий собі жарт. Та я бачив, що вона мене обдурювала.