Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXLVII. Очманіння

Невдовзі я відправив до друкарні коротке повідомлення, у якому повідомляв, що, ймовірно, через кілька тижнів почну випуск опозиційної газети, редактором якої буде доктор Брас Кубас. Кінкас Борба, коли я йому прочитав, взяв ручку й зі справжнім братерським Гуманітизмом додав моє ім’я у наступну фразу: «Один зі славетних представників Палати депутатів попереднього скликання».

Наступного дня до мене в дім завітав Котрін. Він був трохи не в собі, хоча й робив вигляд, ніби спокійний і навіть веселий. Він прочитав новину в газеті і вважав, що я мусив, як друг і як родич, відмовитися від такої ідеї. То була помилка, фатальна помилка. Він вказав на те, що я себе ставлю у складну ситуацію і певним чином просто заблокую для себе двері в парламент. Уряд йому видавався дуже успішним, і хоча я міг не розділяти його думки, проте все одно цей уряд ще протримається довго. А який я матиму зиск, налаштувавши його проти себе? Він же знав, що деякі з міністрів до мене ставились дуже тепло, не може бути, щоб якась непевна і... Я його перервав на цьому місці, аби сказати, що я довго думав перед тим, як зробити такий крок, і тепер уже не міг відступити.

— Це просто очманіння, — повторював він. — Треба вам подумати ще трохи, і ви побачите, що це лиш очманіння.

Те ж саме увечері мені сказала Сабіна, коли я побачив її в театрі. Вона лишила доньку в ложі з Котріном і повела мене в коридор.

— Братику, що це ти таке робиш? — запитала вона, геть стурбована. — Що за ідея виступати проти уряду, без будь-якої потреби, коли ти міг би...

Я їй пояснив, що мені нецікаво просити крісло в парламенті, як милостиню, що моя ідея — скинути уряд, оскільки він не відповідає потребам часу, і це не моя така примха, а випливає з певної філософської формули. Я запевнив її, що в газеті я завжди дотримуватимусь ввічливих висловів, хоча і доволі експресивних. Насилля не характерне для моїх статей. Сабіна стукала кінчиком пальця по віялу, хитала головою і знову повернулась до цієї ж теми з виразом благання та погрози. Я їй сказав, що таки ні, що ні, що нізащо. Втративши надію мене переконати, вона кинула мені в обличчя слова про те, що я надаю перевагу порадам чужих людей, котрі заздрять їй та її чоловікові.

— Ну що ж, чини як знаєш, — сказала насамкінець. — Ми наш обов’язок виконали, — вона відвернулась від мене й попрямувала до своєї ложі.