Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LX. Обійми

Я боявся, що нещасне створіння було хворим, і хотів відсахнутися від нього, проте він схопив мене за зап’ястя і кілька секунд пильно дивився на діамант, що був у персні в мене на пальці. Я відчув у його руці тремтіння пожадливості, просто сверблячку отримати його у власність.

— Чудовий камінь! — вигукнув він.

Потім він став ходити навколо мене, пильно мене оглядаючи.

— Ви піклуєтесь про себе, — сказав він. — Коштовності, вишуканий одяг, елегантний і... Порівняйте оці черевики і мої — бачите, яка різниця! Ще б пак! Я ж вам кажу, що ви слідкуєте за собою. А дівчата? Як там у вас справи з цим? Ви одружені?

— Ні...

— І я ні...

— Я живу на вулиці...

— Я не хочу знати, де саме ви живете, — перебив мене Кінкас Борба. — Якщо ми з вами коли-небудь і зустрінемось, то дайте мені ще одну банкноту у 5 тисяч рейсів. Та додому до вас за нею я не піду. Це свого роду мій гонор... А тепер прощавайте, я бачу, що вам уже не терпиться.

— Прощавайте!

— І ще раз дякую. Дозвольте мені вам подякувати дещо тісніше, — і промовляючи ці слова, він обійняв мене з такою силою, що я не зміг уникнути його. Врешті-решт ми попрощалися, і я швидко пішов у пожмаканій ним сорочці — сердитий і сумний. Тепер у мені вже переважала не симпатія до нього, а інші відчуття. Я хотів побачити в ньому гідність у злиднях. Однак при всьому тому я не міг не порівнювати теперішнього Борбу з колишнім, не міг не шкодувати з цього приводу і не бачити тої прірви, що відділяє надії минулого і реальність теперішнього.

— А тепер прощавайте, час обідати, — сказав мій однокашник.

Я засунув руку в кишеню жилета й відчув, що годинника немає. Останнє розчарування! Борба поцупив у мене годинника.