Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXIX. Компроміс

Я ніколи не скінчив би своєї оповіді, якби треба було детально описувати все, що я відчував у перші години після того, що сталося. Я не знав, що робити — вагався між між бажанням і небажанням, між співчуттям, котре мене штовхало в дім до Віржилії, та іншим почуттям — скажімо так, егоїзмом, який говорив мені: «Стій, не руш. Нехай вони самі вирішують проблему, лиши її, щоб вона сама вирішила долю свого кохання».

Гадаю, що ці два почуття мали однакову силу, однаковий запал, тож жодне не хотіло поступатися іншому остаточно. Іноді у мене з’являлось невеличке відчуття докорів сумління, мені здавалось, що я зловживав слабкістю жінки, котру кохав, і звинувачував, при цьому сам нічим не жертвував і не ризикував. Коли я вже збирався здаватися, то знову з’являлося кохання і повторювало свою егоїстичну пораду, і я лишався в нерішучості і неспокої, бажав її побачити, і боявся, що побачення з нею призведе до того, що я таки розділю відповідальність за рішення разом з нею.

Врешті знайшовши компроміс між егоїзмом і співчуттям, я вирішив піти до неї, щоби побачити її у себе вдома, тільки вдома й у присутності чоловіка, ніяк не попередивши про свій візит. Зараз, коли я це все описую, мені видається, що той компроміс був просто жартом, наругою над нею, що таке співчуття було ще однією формою егоїзму, що рішення піти і втішити Віржилію не було нічим іншим, як виявом власного самолюбства.