Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXX. Лісова квітка

Голос і спідниця належали смаглявій дівчині, котра зупинилася у дверях на якусь мить, побачивши чужого. Коротке й німе мовчання. Врешті дона Еусебія його порушила рішуче і відверто:

— Йди-но сюди, Еуженіє, — сказала вона. — Привітай пана Браса Кубаса, сина сеньйора Кубаса, він приїхав з Європи.

І повернувшись до мене:

— Це моя донька Еуженія.

Еуженія, лісова квітка, ледь відповіла ввічливим жестом, вона дивилася сором’язливо і здивовано і повільно підійшла до стільця, на якому сиділа мати. Мати поправила їй пасмо волосся, що вибилося із зачіски.

— От пустунка! — сказала вона. — Ви собі, пане докторе, не можете уявити, що воно таке... — І поцілувала її з такою ніжністю, що мене зворушило. Я згадав свою матір, і, скажу вам відверто, у мене щось тьохнуло усередині — мені захотілось стати батьком.

— Пустунка? — сказав я. — Та вона вже не такого віку, як виглядає.

— Скільки б ви їй дали?

— Сімнадцять.

— На один рік менше.

— Шістнадцять. Отак-то! Вже справжня паннночка!

Дона Еуженія не могла приховати вдоволення від моїх слів, проте невдовзі набрала незворушного вигляду й лишалася в такому стані — стояла, холодна, і мовчала. Насправді вона мені видалась навіть старшою, просто жінкою, хоча була ще дитиною, однак навички мала жіночі. Зараз перед нами стояла спокійна і безтурботна, що можна сказати — мала вигляд заміжньої жінки. Можливо, саме ця обставина трішки зменшувала її дівочу принаду. Невдовзі ми заприятелювали, мати її дуже вихваляла, я слухав з доброзичливим виглядом, дівчина ж стояла з блискучими очима, так, ніби в голові у неї кружляв метелик із золотими крильцями й діамантовими очима.

Я говорю — там усередині, в голові, бо раптом сюди, на веранду, впурхнув чорний метелик і почав кружляти навколо дони Еусебії. Дона Еусебія скочила й заволала, ледь зв’язуючи між собою слова:

— Геть з моїх очей!.. Геть, чортяко!.. Свята Діво Маріє!..

— Я не боюся, — сказав я і, махаючи хустинкою, вигнав чорного метелика геть.

Важко дихаючи, дона Еусебія знову сіла, трохи знітившись від того, що сталося. Донька ж зблідла від страху, вона намагалась приховати те враження, яке на неї справило видовище. Я потиснув їй обом руки і вийшов, усміхнувшись сам до себе щодо забобонів цих двох жінок. То був філософський сміх, без особливого інтересу, зверхній. По обіді я побачив, як проїжджала верхи на коні дона Еусебія в супроводі пажа, вона мені зробила знак, змахнувши канчуком. Зізнаюся, я себе тішив думкою, що, проїхавши кілька кроків, вона озирнеться, проте вона цього не зробила.