Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LI. Вона моя!

— Вона моя! — сказав я собі, щойно інший танцівник забрав її у мене. Я маю зізнатися, що до кінця вечора саме така думка засіла в моїй душі, проте не так, якби її туди вбили молотком, а ніби її туди вкрутили як свердло, котре заходить ще глибше.

— Вона моя! — сказав я, коли повернувся до свого дому.

А там, ніби то була доля, або ж випадковість, або ж хоч що ви там собі уявляєте, ніби нагадуючи мені про те, що треба дати якусь поживу моєму екстазу володіння, долу лежало щось жовте та блискуче. Я нахилився: то була золота монета, півдублона.

— Вона моя! — повторив я ще раз і засміявся, кладучи монету в кишеню.

Тієї ночі я більше не думав про ту монету, проте наступного дня, згадавши той вчорашній випадок, я відчув гризоти сумління і якийсь голос, котрий мене запитував, якого біса мала бути моєю монета, яку я не успадкував і не заробив, а лише знайшов на вулиці. Ясна річ, що та монета не була моєю, вона належала іншому, тому, хто її загубив, бідний він чи багатий, і найвірогідніше, що то таки був бідняк, може, якийсь робітник, котрому не було за що прогодувати жінку та дітей. Втім, якщо то був багатій, то це справи не міняло. Мені належало віддати ту монету, а найкращим способом, єдиним способом було зробити це через оголошення в газеті або ж звернутися в поліцію. Я написав листа начальникові поліції, вказавши на знахідку, і просив, у міру його можливостей, зробити так, щоб монета знайшла свого власника.

Я відправив листа і спокійно взявся за сніданок, можна сказати, що я був просто в піднесеному стані. Моя сумлінна свідомість, яка кружляла у вальсі напередодні, що аж дух перехопило, відчувала просто задуху, проте повернення півдублона стало такого собі роду віконцем, що відчинилося задля того, щоб я побачив зворотній бік моралі. Ввійшла ціла хвиля чистого повітря, і бідна сеньйора вдихнула на повні груди. Крім усього іншого, без будь-яких інших обставин, сам мій вчинок був прекрасним, бо у ньому проглядалась власне тактовність, почуття тонкої натури. Ось що мені говорила моя внутрішня сеньйора голосом суворим і м’яким одночасно, говорила вона, перехилившись через підвіконня відчиненого вікна:

— Ти вчинив добре, Кубасе, ти поводишся просто зразково. Це повітря, воно не тільки чисте, воно лікує, це запах вічних садів. Ти хочеш побачити, що саме ти зробив?

І добра дама витягла люстерко й відкрила його перед моїми очима. Я чітко побачив того вчорашнього півдублона — блискучого, круглого, що примножував свою вартість — до десяти, потім до тридцяти, потім до п’ятиста дублонів — тим самим виражаючи прибуток, котрий мені принесе життя за простий вчинок повернення знайденого. Усе моє єство розчинилося в спогляданні того дійства, я знову і знову дивився на себе, вважаючи, що я таки добре зробив, можливо, то був величний вчинок. Просто одна монета, невже? От подивіться, що то воно значить ще трохи покружляти у вальсі.

Таким чином я, Брас Кубас, відкрив прекрасний закон, закон рівноваги вікон, і встановив, що для того, аби врівноважити вікно, що зачиняється, треба відчинити інше вікно для того, щоб мораль могла постійно провітрювати свідомість. Можливо, ти не зовсім второпав, друже, про що це я говорю, можливо, тобі треба показати це на конкретних речах, скажімо пакункові, таємничому пакункові. Ну що ж, давай, ось тобі таємничий пакунок.