Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XLIV. Це ж Кубас!

Мій батько був просто вражений таким ходом подій, і мені так видається, що саме від такої новини він врешті-решт і помер. Він вибудував стільки повітряних замків, у нього було сила-силенна мрій, тож він не зміг витримати, коли побачив, як це все зруйнувалося. Він страждав від сильних потрясінь. Спочатку він не хотів вірити в це. Кубас! Славетна гілка генеалогічного дерева Кубасів! Він говорив про все це з таким переконанням, що я, котрий був у курсі справ стосовно нашого бондарського минулого, на мить навіть забував про примхливу даму задля того, аби роздивитися такий феномен, не стільки рідкісний, скільки кумедний: поступове захоплення свідомості фантазією.

— Це ж Кубас! — повторював він мені наступного ранку під час сніданку.

Сніданок не був радісним, я сам ніяк не міг дійти тями після ночі. Частину ночі я таки не спав. Страждав від кохання? Двічі одну і ту ж саму жінку не можна любити, а я, котрий значно пізніше не міг не любити ту жінку, не був пов’язаний на той момент жодними узами, окрім швидкоплинної фантазії, певною мірою слухняністю та великою самовпевненістю! І саме цим можна було пояснити моє безсоння: це була гіркота, гостре роздратування, як укол шпилькою, яке я лікував сигарами, подеколи читанням та ударами кулаком по столу, аж доки не розвидніло — то був найтихіший світанок.

Проте я був молодим, тож швидко заспокоївся. Моєму ж батькові було важко витримати таке потрясіння. Якщо добре поміркувати, то виходить, що він помер не від самої біди, однак та невдача значною мірою загострила його останні больові відчуття. Він помер чотири місяці потому — пригнічений, зажурений, його постійно і настирливо не покидали турботи, щось на штиб мук сумління, смертельне розчарування, котре замінило йому ревматизм та кашель. Проте доля подарувала йому ще якихось радісних півгодини: це коли один з міністрів прийшов його провідати. Я побачив, і я це добре пам’ятаю, — я побачив у нього на вустах приємну усмішку минулих часів, а в очах сяяло світло, котре — так би мовити — стало останнім спалахом душі, що відходила в інший світ. Проте Міністр пішов, і смуток знову повернувся до нього — смуток від того, що він помирав, так і не влаштувавши мене на якусь солідну посаду, яка, на його думку, мені належала за правом народження.

— Це ж сам Кубас!

Він помер одного травневого ранку через кілька днів після візита міністра. Біля нього були його двоє дітей — Сабіна та я, а ще були дядько Ідельфонсу і мій швагро. Він помер, і йому не допомогла ні медична наука, ні наша любов, ні наше піклування про нього. Хоча ми дуже старалися, ніщо не допомогло. Він мав померти — і помер.

— Це ж Кубас!