Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXVI. Автор вагається

Раптом я чую голос:

— Привіт, мій синку, хіба це життя?

То був мій батько, котрий прибув до мене з двома пропозиціями в кишені. Я сів на скриню й зустрів його без особливого сум’яття. Він кілька хвилин стояв, дивлячись на мене, потім простягнув мені руку і з виразом співчуття мовив:

— Сину мій, змирися зі втратою, на все воля Божа.

— Я вже змирився, — такою була моя відповідь, і я поцілував його руку.

Він ще не обідав, тож пообідали ми разом. Ніхто з нас не нагадував причини мого усамітнення. Лише одного разу ми згадали про це — мимохіть, — коли мій батько повернув розмову про Регента, саме тоді він сказав, що хтось із родини Регента надіслав листа співчуття. Він приніс з собою того листа, вже доволі затертого, можливо, тому що читав він його вже багатьом. Гадаю, що я таки сказав вам, що мова йшла про одного з Регентів. Він прочитав мені того листа двічі.

— Я вже ходив до нього, щоб засвідчити йому своє шанування, — підсумував батько. — Гадаю, що і ти маєш також зробити йому візит...

— Я?

— Саме ти: він особа знана, на сьогодні часто виконує обов’язки імператора. Крім того, у мене тут є ідея, план або... гаразд, я тобі все розкажу. У мене дві пропозиції: одна щодо місця в парламенті, а друга щодо одруження.

Батько говорив повільно, роблячи довгі паузи, і промовляв слова різним тоном, проте надавав їм такого сенсу та наміру, метою яких було якомога глибше запасти мені в душу. Проте його пропозиція ніяк не перегукувалася з моїми останніми відчуттями. Я слухав і насправді не розумів його. Батько не здавався і знову повторив свої плани: він вихваляв роботу в парламенті і наречену.

— Ти згоден?

— Я не розумію нічого в політиці, — сказав я після невеликої паузи. — Що ж до нареченої... то дозволь мені жити, як ведмедю, яким я і є.

— Але ж і ведмеді шукають собі пару, — відказав він.

— Ну то пошукай мені ведмедицю. От хоча б Велику Ведмедицю...

Батько розсміявся, а коли заспокоївся, то почав говорити серйозно: мені пора було починати політична кар’єру, говорив він, і навів двадцять з лишком причин, що їх доводив з особливою витонченістю, наводив приклади людей з нашого оточення. Що ж до нареченої, то достатньо було, щоб я її просто побачив, я негайно буду просити руки у батька дівчини. Таким чином, він спочатку намагався мене запалити, потім переконати, потім примусити. Я ж не давав йому відповіді — тим часом я розмірковував, підстругуючи зубочистку та ліплячи кульки з хліба, всміхаючись в душі. Тож відповідь була і не схвальною, і не заперечною. Я відчував себе пригніченим. Одна частина мене говорила, що батько мав рацію, що красива дружина й політична кар’єра гідні високої оцінки; друга ж частина запевняла, що ні, а смерть матері здавалася мені прикладом крихкості речей, прихильностей і родинних зв’язків...

— Я не поїду звідси, не отримавши остаточного рішення, — сказав батько. О-ста-точ-но-го! — промовив він підкреслено, тицяючи пальцем на кожному складі.

Він випив останній ковток кави, відкинувся у кріслі й заходився просторікувати про все поспіль: про Сенат, про нижню палату, про Регента, про реставрацію, про Еварісту, про те, що він збирається купити новий екіпаж, про наш маєток у Мата-Кавалус... А я собі сидів у кутку за столом геть розгублений, писав заструганим олівцем на клаптику паперу: вимальовував одне слово, фразу, вірш, потім малював ніс, трикутник і знову починав те ж саме, і знову, без особливої послідовності, як вийде, щось таке:

Все це я робив машинально, і все ж таки була в цьому якась логіка, якась дедукція, бо слова, які я писав, наштовхували мене на ім’я самого поета, через збіг першого складу virum, я збирався написати: «Віра прийде», а вийшло у мене: “Vir”, тож я продовжив:

Мій же батько, трохи роздратований моєю байдужістю, підвівся і підійшов до мене, подивився на аркуш паперу...

— Вергілій! — вигукнув він. — Це ти так написав, мій синку, а твою наречену звати Віржилія.