Так, сеньйоре, ми кохали один одного. Саме зараз, коли всі соціальні норми стояли нам на заваді, саме зараз ми по-справжньому покохали один одного. Ми злились воєдино, як дві душі, котрих великий поет зустрів у чистилищі: “Di pari como buoi, che vanno a giogo”[49].
Слова про биків сказані невдало, ми на них не схожі, ми були тваринами іншого порядку, не такими повільними, хтивішими та розпуснішими. Ось так ми вирушили в путь, не знаючи, куди і якими темними стежками пробиратися. Це питання мене дуже лякало протягом перших тижнів, проте його вирішення я віддав на волю долі. Бідна доля! Де ти зараз блукаєш, велика повірена в людських справах? Можливо, ти зараз вирощуєш нову шкіру, нове обличчя, маєш інше ім’я. І цілком можливо, що... Мені вже важко згадати, де ти була... А-а-а! На темній стежині. Я кажу собі зараз, що буде так, як того захоче Бог. То була наша планида — кохати один одного. Якби це було не так, то як пояснити той вальс і все інше? Віржилія думала так само. Одного разу, коли вона говорила мені, що в неї гризоти сумління, а я їй відповів, що якщо вона так каже, то це тому, що мене не любить. Тоді Віржилія охопила мене своїми прекрасними руками і прошепотіла:
— Я тебе кохаю, і на те воля божа.
Ті слова вона промовила не просто так. Віржилія була не дуже побожною. Вона не відвідувала щонеділі месу, це правда, гадаю, що вона ходила до церкви лише на великі свята, або коли були вільні місця. Проте вона щодня молилась перед сном, а під час грози затуляла вуха і промовляла всі молитви з катехизису. У її спальні був невеликий вівтар з чорного дерева, це був витвір різьбярства розміром у півметра, де стояло три образи. Однак вона не розповідала про це своїм подругам, навпаки, вона їх обзивала святенницями, за те, що вони виявляли надмірну побожність. Певний час я підозрював, що вона соромиться своєї побожності, що її віра була — як свого роду спідня фланелева сорочка, тепла і не для чужих поглядів. Проте, вочевидь, я все ж помилявся.