Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XLVII. Усамітнення

Марсела, Сабіна, Віржилія... Я намагався поєднати в уяві таких різних жінок, ніби їхні імена та їхні особистості були просто виразом моєї до них прихильності.

Перо, що не звикло до гарних манер, вдягни стильну краватку та не такий заяложений жилет, увійди в цей будинок, відчуй насолоду витягнутися в цьому гамаку, котрий так солодко заколисував мене більшу частину часу, який я провів з тих пір як помер батько і до 1842 року. Йди ж сюди, якщо ти відчуєш аромат цього туалетного столика, не думай, що я вилив на нього парфуми задля власної втіхи, це запах, що лишила N, чи, може, X або Y — всі ці великі літери приховують свою елегантну ницість. Бо окрім аромату, якщо ти мене й попросиш, не отримаєш більше нічого від мене, я не зберіг ні листів, ні портретів, ні нотаток, навіть відчуття розтанули, у пам’яті зосталися лише ініціали.

Я жив відлюдькувато, рідко відвідуючи якийсь бал, театр, або ж вечірку, проте більшу частину часу я проводив на самоті. Я жив, дозволяючи долі нести мене на хвилях подій відповідно до своїх засобів, час від часу я був то гамірним, то апатичним, то амбітним, то розчарованим. Я писав статті на політичні теми й займався письменством. Я відправляв статті та вірші до періодичних видань і досяг певної ваги як есеїст та поет. Коли я згадував Лобу Невеса, котрий уже був депутатом, і Віржилію, яка мала стати маркізою, я запитував себе чи не став би я кращим депутатом і кращим маркізом за Лобу Невеса, — я, котрий був вагомішим за нього, — говорив я собі, дивлячись на кінчик носа...