Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXXV. Вершина гори

Той, хто уникнув смертельної небезпеки, любить життя особливо. Я став кохати Віржилію з надзвичайною пристрастю після того, як мало її не втратив, те ж саме можна було сказати і про неї. Таким чином, намір Лобу Невеса очолити провінцію нічого іншого не приніс нам, окрім нового спалаху почуттів; то був як наркотик, що зробив наше кохання ще солодшим. Відтепер ми ще більше його цінували. У перші дні після того інциденту ми раділи, коли тільки уявляли, якої небезпеки нам вдалося уникнути. Якби таке сталося, то як би ми сумували один за одним, — між нами розлука, як ріка, що простягалась рушником, котрий тягнувся між нами без кінця. Ми, ніби діти, що ховаються в подолі матері, коли бачать просто страшне обличчя, втекли від вірогідної небезпеки і стискували один одного в обіймах:

— Моя люба Віржиліє!

— Моє кохання!

— Ти ж моя, правда?

— Твоя, твоя...

І так ми ще раз зв’язали нитку пригод, як Шахерезада пов’язала в одне ціле свої тисячу і одну ніч. Гадаю, що то була вершина нашого кохання, вершина гори, з якої протягом якогось часу ми розглядали долину на сході й на заході. Над нами було небо, воно було блакитним і спокійним. Відпочивши там на вершині, ми поступово почали спускатися схилом — руки у нас були то з’єднані в одне ціле, то вільні, проте ми потроху спускались і спускались...