Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXIV. Короткий, проте веселий

Я перебував у пригніченому стані. І при всьому тому лишався я тоді типовим зразком поєднання тривіального та зарозумілого. Питання життя та смерті ніколи не пригнічували мій розум. До того дня я ніколи не міркував над прірвою непізнаного, мені не вистачало головного, а саме якогось стимулу, запаморочення...

Сказати вам правду, я віддзеркалював опінію цирульника, котрого зустрів у Модені, і котрий вирізнявся тим, що у нього геть не було власної думки. Він був неперевершеним цирульником: якою б тривалою не була робота над зачіскою, він ніколи не дратувався, між прийомами перукарського мистецтва він вставляв безліч приказок та жартів, всі вони були дотепними, з таким гумором... У нього не було іншої філософії. Так само й у мене. Я не кажу, що в університеті мене нічому не навчили, проте тими знаннями я лише присмачував свою мову, лексикон, вислови. Я ставився до філософії, як до латини, вивчив три вірші Вергілія, два Горація, десь із дюжину політичних та етичних афоризмів, аби приправити ними розмову. Я ставився до неї, як до історії та до юриспруденції. З усіх цих речей я обрав лише форму, обгортку, оздоблення...

Можливо, читача трохи лякає відвертість, з якою я викладаю і підкреслюю свою посередність. Зазначте, що саме відвертість є найпершою чеснотою покійника. У житті, з огляду на думку товариства, відмінні інтереси, боротьба ревнощів примушує людей ховати брудну білизну, прикривати подряпини та дірки і не поширювати серед людей визнання своїх докорів сумління. А найкращим виходом є дурити саму себе, якщо хочеш обдурити інших, бо таким чином ти ніби ховаєшся від власного сумління, котре є тяжким відчуттям, а лицемірство є огидним пороком. Проте після смерті різниця разюча! Яке полегшення, яка свобода! Як легко людині скинути з себе ту машкару, лишити в ямі всі блискітки, випростатися, стерти з себе фарби, скинути всі шати і прямо визнати, ким ти був і ким перестав бути! Тому що врешті-решт вже немає сусідів, немає друзів і немає ворогів, немає знайомих і немає чужих, немає глядачів у партері. Громадська думка, гостра і осудлива, втрачає свою цінність, щойно ми ступаємо на територію смерті. Я не кажу, що така оцінка не сягає цієї території і що вона на нас не поширюється. Утім, сеньйори, які ще живуть, немає нічого, що можна порівняти з байдужістю покійників.