Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXV. У Тіжуці

Ой! Як же мені важко перейти до високого стилю! Давайте говорити по-простому, так само, як просто я вів своє життя в Тіжуці протягом перших тижнів після смерті матері.

На сьомий день після закінчення поминальної меси я взяв мисливську рушницю, кілька книжок, одяг, сигари, чорношкірого слугу — того самого Пруденсіу, про якого я писав у розділі XI — і поїхав мешкати до нашого старого будинку в Тіжуці. Мій батько намагався змінити моє рішення, проте я не міг та й не хотів його слухатися. Сабіна запропонувала поїхати на якийсь час до неї — хоча б тижнів на два, мій швагро майже силою хотів мене туди затягнути. Отой Котрін був гарним чоловіком — швидко переходив від невимушеності до обачності. Зараз він торгував бакалійними виробами, напружено і наполегливо працював з ранку до ночі. Увечері, сидячи біля вікна, закручував свої бакенбарди, ні про що інше не думаючи. Він любив свою дружину і сина, котрий помер через кілька років. Подейкували, що він був скупим.

Я відмовився від усього, я трохи занепав духом. Гадаю, що саме тоді у мені почала прокидатися іпохондрія, ця жовта квітка, самотня і хвороблива, вона була такою слабкою й без пахощів.

«Як добре залишатися сумним і нічого не говорити!» — коли ці слова Шекспіра привернули мою увагу, визнаю, що я відчув у душі відлуння, солодке відлуння тих слів. Мені спадає на думку, як я сидів під тамариндом з книгою поезій в руках, настрій у мене був ще пригніченішим, аніж моя згорблена фігура — або меланхолійний, як ми іноді говоримо про журливого голуба без голубки. Я тримав у грудях свій мовчазний біль, єдиним відчуттям було те, що можна назвати насолодою від нудьги. Насолода від нудьги! Оціни оцей вислів, читачу, запам’ятай його, проаналізуй і, якщо ти не зумієш зрозуміти, можеш зробити висновок, що тобі невідоме одне найтонших відчуттів у цьому світі і того часу.

Іноді я ходив на полювання, іноді просто спав, іншим разом читав — читав я багато; були дні, коли я нічого не робив, я плинув повільно від однієї думки до іншої, від однієї фантазії до іншої, як голодний чи ледачий метелик. Години спливали одна за одною, сонце заходило, нічні сутінки вкривали гори і місто. Ніхто не приїздив до мене, я всім казав, щоб мене лишили на самоті. Один день, другий, третій, таким чином минув цілий тиждень, я не промовив жодного слова, і цього було достатньо, щоб я струсив з себе Тіжуку і відновив свої сили для галасливого життя. Дійсно, через сім днів я вже був ситий самотністю, біль відступив, душі вже було замало вийти на полювання з рушницею чи сісти з книгою в руках, недостатньо було просто дерев та неба. Відновлювалася молодість, треба було жити. Я поклав у скриню проблему життя та смерті, іпохондричний настрій поета, сорочки, роздуми, краватки і вже збирався її зачинити, коли Пруденсіу сказав мені, що напередодні приїхала одна особа, яку я знав, і що вона поселилася по сусідству, у фіолетовому будинку, котрий стояв за кроків двісті від нашого.

— Хто саме?

— Ньоньо напевне добре пам’ятає дону Еусебію...

— Я згадую її... То вона приїхала сама?

— Вона та її донька. Вони приїхали вранці.

Мені згадався випадок 1814 року, і я відчув сором, проте маю сказати, що події, які мали місце потому, підтвердили мою правоту. Насправді було неможливо уникнути розголосу про близькі стосунки Віласи з сестрою старшого сержанта. Вже перед моїм від’їздом до Європи говорили по секрету про народження дівчинки. Мій дядько Жоау передавав мені пізніше, що Віласа, помираючи, лишив значний спадок доні Еусебії, про що багато говорили в нашому кварталі. Сам дядько Жоау, ласий до скандалів, ні про що інше й не писав, все розписував ту історію на багатьох сторінках. Події підтвердили, що я таки розголосив тоді правду. Хоча, якби навіть і не підтвердили, 1814 рік вже давно минув, а разом з ним і пригода, і Віласи вже не було, і поцілунка в кущах. Врешті-решт між нами не було ніяких тісних стосунків. Так я сам собі розмірковував і врешті зачинив скриню.

— Ньоньо не піде провідати дону Еусебію? — запитав мене Пруденсіу. — Саме вона вдягала вашу матір після її смерті.

Я згадав, що бачив її поміж інших жінок саме тоді, коли померла моя мати, і на похоронах. Проте я не знав, що вона зробила їй отой останній дарунок. Слова служки були слушними: я таки мав її відвідати, і вирішив негайно спуститися до неї.