Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXV. Очі та вуха — побачити і почути

Нашу розмову перервало торохтіння екіпажу, що під’їздив до садиби. Прийшов слуга-раб і сказав, що то завітала баронеса Х. Віржилія подивилася на мене: в її очах було питання.

— Якщо у вас так болить голова, — сказав я, — то мені здається, що ліпше б її не приймати.

— Вона вже вийшла з візка? — запитала Віржилія у слуги.

— Так, вже вийшла і каже, що їй вкрай необхідно поговорити з вами.

— Нехай заходить!

Потому баронеса стрімко увійшла. Я не знаю, чи вона помітила мою присутність у вітальні, проте, важко уявити метушню, яку вона створювала.

— Я така рада вас бачити! — голосно скрикнула вона. — Куди ви поділися вчора, що ми вас не бачили? Отож послухайте, мене вчора страшенно здивувало, що вас не було в театрі. Кандіані була просто неперевершеною. Яка актриса! Вам подобається Кандіані? Аякже! Всі чоловіки однакові. Барон вчора сказав, що одна італійка варта п’яти бразилійок. Яка нетактовність! Причому нетактовність з боку вже поважної літньої людини, що ще гірше. Однак усе ж — чому вас вчора не було в театрі?

— Мігрень.

— Отакої! Напевне якісь любовні справи... Чи не так, Віржиліє? Тож покваптеся, сеньйоре, вам уже певно невдовзі сороківка стукне, або ж близько до того. Вам уже виповнилося сорок років?

— Я не можу вам сказати цього достеменно, — відповів я. — Втім, якщо дозволите, то я перевірю своє свідоцтво про народження.

— Гаразд, гаразд... — і простягнула мені руку. — Коли ми зустрінемося?

Домовилися, що в суботу я прийду до них, барон зараз такий засмучений...

Коли я вийшов на вулицю, то пошкодував про вчинене. Баронеса була однією з тих жінок, хто найбільше мав підозри щодо нас. Їй було п’ятдесят п’ять років, хоча вона й виглядала на сорок, приємна, усміхнена, ще лишались сліди її колишньої краси, все ще елегантна і з вишуканими манерами. Вона говорила не часто і не багато, у неї був прекрасний дар вислуховувати інших, шпигувати за ними, тоді вона схилялася на стільці, витріщала гострі та допитливі очі — і так сиділа. Інші, хто не знав її, говорили, переглядалися, жестикулювали, а вона в той час просто дивилася, іноді непорушно, іноді жваво, хитро всміхаючись краями очей, іноді сама до себе, або іноді вона навіть прикривала повіки, та оскільки вії у неї закручувались, то вона все ж продовжувала підглядати, копирсаючись у душах та житті інших.

Також щось підозрював родич Віржилії Вієгас — старий шкарбун, якому вже було сімдесят років, сухий і аж жовтий, він страждав від жахливого ревматизму, від не менш жахливої астми і від серцевої недуги: це був просто ходячий шпиталь. Проте очі у нього сяяли життям і здоров’ям. Віржилія в перші тижні геть не боялася його, вона мені говорила, що коли здавалось, що Вієгас щось винюхує, пильно вдивляючись, він просто рахує свої гроші. Він справді був дуже скупим.

А ще був кузен Віржилії — Луїс Дутра, проте тепер я його обеззброював тим, що повсякчас говорив з ним про поезію та про прозу і знайомив його з іншими. Коли ті співвідносили ім’я та особу, вони виявляли вдоволення від того, що їм його представили, тож немає сумнівів, що Луїс Дутра від цього просто танув від щастя, тож я використовував його піднесений стан від таких знайомств, сподіваючись, що він ніколи нас не видасть. Врешті-решт було дві чи три сеньйори, кілька хлюстів та лакеїв, котрі у такий спосіб мстилися за своє жалюгідне становище, і все це разом становило цілий ліс очей і вух, поміж якими ми намагались прослизнути непоміченими, вдаючись до хватки та спритності кобри.