Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LIII. ......

Віржилія вже не згадувала мені про півдублона, вона вся зосередилась на мені, на моїх очах, на моєму житті, на моїх думках — саме про це вона говорила, і говорила вона щиро.

Деякі рослини проростають і ростуть швидко, інші доволі пізно сходять і швидко марніють. Наше кохання було, як у першому випадку: воно проросло з такою швидкістю і такою силою, що невдовзі стало найкрислатішою, найгустішою і найквітучішою рослиною в лісі. Я не можу вам сказати точно, скільки днів росло таке почуття. Згадується мені, що одного вечора квітка розкрилася, або ж то можна назвати поцілунком, — його мені подарувала Віржилія, вона дрижала, бідолашна, дрижала від страху, бо сталося це на порозі її садиби. Нас з’єднав той поцілунок — швидкий, як нагода, палкий, як кохання, пролог до насолоди життя, жахів, гризот сумління, задоволення, котре доповнювалось болем, смутком, що виливався в радість; лицемірство терпляче і систематичне, яке стало єдиним гальмом для пристрасті без гальм; життя сповнене хвилювань, гніву, відчаю, ревнощів, котрих було через край протягом однієї години; проте вже інша година наступала і поглинала оту попередню, як і все інше, аби з’явились на поверхні хвилювання; і врешті-решт наступав стан, що його характеризують ситість і відраза: таким було продовження книги з прологом.