Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXVI. Ноги

Тим часом, доки я думав про всіх цих людей, ноги несли мене вулицею вниз так, що непомітно я опинився біля дверей готелю «Фарокс». Зазвичай я обідав у ресторані цього готелю. Та оскільки я йшов, сам з собою розмірковуючи, то не я заслуговую на винагороду за той шлях, а мої ноги, котрі самі мене сюди привели. Благословенні ноги! Є люди, котрі ставляться до вас зневажливо і байдуже. Я сам до сьогодні не дуже-то цінував вас, сердився, коли ви втомлювалися, коли не могли піти далі, якоїсь межі і лишали мене з бажанням полетіти — щось на кшталт того, як намагається злетіти курка, в якої сплутані лапи.

Того разу, однак, мене осяяло! Так, друзі-ноги, ви лишили мене з Віржилію в думках і сказали одна одній: «Йому треба поїсти, саме обідня пора, давай відведемо його в готель «Фарокс», давай поділимо його свідомість на дві частини: одна лишиться там з дамою, а ми візьмемо другу, щоб він ішов прямісінько, не натикався на людей і на екіпажі, щоб знімав капелюха, коли зустрічав знайомих, і, врешті, щоб живим і здоровим прийшов у готель». І ви бездоганно виконали ваш намір, любі ноги, що примушує мене увічнити вас у цьому розділі.