Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXIV. Історія дони Пласіди

Не варто шкодувати за проявами щедрості, та срібна монетка принесла мені сповідь дони Пласіди й, відповідно, цей розділ. За кілька днів, коли я застав дону Пласиду одну, ми почали розмовляти з доною Пласідою, і вона коротко розповіла мені історію свого життя. Вона була позашлюбною дитиною, батьком її був паламар єпархії, а мати готувала солодощі на продаж. Батько помер, коли їй було десять років. Уже в той час вона вміла натирати кокосову стружку і робити ще якісь кондитерські вироби відповідно до свого віку. У п’ятнадцять чи шістнадцять років вона вийшла заміж за кравця, котрий невдовзі помер від сухот, лишивши її з донькою. Овдовівши молодою, вона мусила взяти на себе клопоти за дворічною донькою та пристарілою матір’ю, котра вже знесилилась від роботи. Тож їй доводилось утримувати трьох. Вона готувала солодощі, що власне й було її професією, а також займалася кравецтвом — з ранку до ночі, наполегливо, для трьох чи чотирьох крамниць, та ще й навчала кількох діток зі свого кварталу за десять тостонів на місяць. Отак промайнуло багато років, краса її не змарніла, бо її ніколи й не було. З’являлися якість кавалери, робили пропозиції, намагалися звабити, та вона не поступалася.

— Якби я могла знайти собі чоловіка, — говорила вона мені, — гадаю, що я таки вийшла б заміж.

Проте ніхто не хотів з нею одружуватися.

Один з кавалерів таки добився її згоди, проте він не був кращим за інших. Дона Пласіда прогнала його так само, як і інших, але, прогнавши, довго плакала. Вона й далі шила на замовлення й знімала пінку з солодощів у каструлях. Мати в неї була сварлива своєю природою, а з роками через нестатки ще більше. Вона наполягала, щоб донька погодилася на пропозицію когось з одружених чоловіків і стала його утриманкою. Вона кричала:

— Ти хочеш бути кращою за мене? Я не знаю, звідки у тебе така пиха багачки. Люба моя, життя не можна влаштовувати як забагнеться, не наситишся ж одним повітрям... Чи ти чекаєш на якогось принца?

Дона Пласіда присягалась, що ні, що то був її гонор. Вона лиш хотіла офіційного одруження. Вона добре знала, що мати не була заміжньою, також вона знала, що у деяких жінок були позашлюбні зв’язки, проте у неї був гонор і вона хотіла справжнього одруження. Так само вона не хотіла, щоб у її доньки була така ж доля. Вона багато працювала, її пальці загрубіли від роботи біля плити, а очі втомлювалися від роботи при свічках аж до знемоги. Вона схудла, захворіла, поховала свою матір і продовжувала працювати. Дочці сповнилось чотирнадцять років, та була дуже худорлявою і нічим не займалась, хіба що вертілася перед жевжиками, що заглядали їй у вікна. Дона Пласіда жила, намагаючись добре піклуватися про доньку, брала її з собою, коли треба було віднести шитво. В крамницях люди витріщались на дівчинку, підморгували, бо вважали, що мати її брала з собою для того, щоб знайти майбутнього чоловіка або щось інше. Дехто говорив їй компліменти, обсипав люб’язностями, а мати стала отримувати пропозиції щодо грошей...

На хвилинку вона замовкла, а потім продовжила:

— Дочка втекла від мене, вона пішла з одним типом — знати його не хочу... Вона зоставила мене саму. Так сумно, так сумно мені стало, що я хотіла померти. У мене не лишилося більше нікого в цьому світі, я вже майже зістарілась і хворіла. Саме в той час я познайомилася з родиною Яї. Вони гарні люди: дали мені роботу і навіть дали, де жити. Я прожила там багато місяців, цілий рік, навіть більше року, допомагала в усьому, шила. Я пішла від них, коли Яя вийшла заміж. Потім я жила як бог дасть. Подивіться на мої пальці, гляньте на мої руки... — і вона показала мені свої грубі зашкарублі руки, кінчики пальців, поколоті голкою.

— Все це не просто так, сеньйоре. Бог знає, як воно все це твориться... На щастя, Яя мене захистила, і ви також, сеньйоре докторе... Я боялася, що закінчу життя на вулиці, що насамкінець доведеться стояти з простягнутою рукою...

Коли дона Пласіда промовила останню фразу, вона вся здригнулася. Потім, ніби прийшовши до тями, здалося, зрозуміла недоречність такого зізнання коханцеві заміжньої жінки і почала сміятися, відмовляючись від власних слів, називала себе дурненькою, «занадто зухвалою», як її називала мати. Затим, не витримавши моєї мовчанки, вийшла з кімнати. Я ж і далі дивився на носаки своїх чобіт.