Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXV. Роздуми на самоті

Могло так статися, що хтось із моїх читачів перескочив попередній розділ, тож я вважаю за необхідне, щоб ви його таки прочитали, аби зрозуміти, що саме я сказав сам собі після того, як дона Пласіда вийшла з кімнати. А сказав я сам собі таке:

— Таким чином, одного разу паламар єпархії, допомагаючи у проведенні служби, побачив, як увійшла сеньйора, котра мала стати його коханкою для того, щоби потім на світ з’явилась дона Пласіда. Він на неї дивися і в інші дні, протягом кількох тижнів, вона йому сподобалась, привернула його увагу, і він торкнувся її ноги, коли запалював свічки на вівтарі під час святкової служби. Він їй також сподобався, вони зблизилися, полюбили один одного. Від цього союзу недбалої хтивості з’явилася на світ дона Пласіда. Цілком природно, що дона Пласіда в момент народження не могла сказати тим, хто привів її у цей світ: «Ось я. Навіщо ви мене покликали у цей світ?» І тоді б паламар і його коханка відповіли б їй: «Ми покликали тебе, щоб ти обпікала свої пальчики об гарячі баняки, напружувала свої очі над шитвом, погано харчувалась, або ж взагалі не мала що їсти, блукала з місця на місце, тяжко працювала, хворіла і одужувала, то сумна, то у відчаї, з часом упокорена, проте завжди обпікаючи пальці об баняки та напружуючи очі над шитвом, аж поки не настане день, коли ти опинишся десь у нетрях халуп чи в притулку для убогих. Хіба для цього ми покликали тебе у цей світ в один з моментів взаємної симпатії?».