Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXXXI. Про наклеп

Саме в ту мить, коли я промовляв оті слова, використовуючи мозкове черевомовлення — в якому я просто висловлював свою оцінку, а не каяття, я відчув, як хтось поклав мені на плече руку. Я повернувся — це був мій давній товариш, морський офіцер, життєрадісний, з дещо фривольними манерами. Він хитро всміхнувся і сказав:

— Баламуте! Згадуєш минуле, еге ж?

— Слава минулому!

— Ти, звісно, вже поновився у правах?

— Відстань, дженджику, — сказав я йому, пригрозивши пальцем.

Я маю визнати, що отакі репліки є просто нетактовними — особливо остання репліка. І тому ще з більшим задоволенням я це визнаю. У той же час саме про жінок говорять, що вони занадто балакучі й нетактовні. Я все ж хотів би завершити цю книжку, і дати свою оцінку цьому поняттю людської душі. У питанні любовних походеньок я зустрічав чоловіків, котрі всміхалися не дуже-то й заперечуючи своєї участі, говорили вони холодно, однослівно, в той час як їх подруги ніколи в цьому не зізнавалися і готові були присягнути на Святому Євангелії, що все те наклеп. Причиною такої відмінності є те, що жінка (окрім гіпотези, викладеної в розділі CI та інших) віддається коханню, іншими словами, це кохання, пристрасть, як у Стендаля, або суто фізіологічний потяг, як це було у древніх римлянок, полінезійок, лапландок, африканок і, можливо, представниць інших рас нашої цивілізації. Що ж до чоловіка — маю на увазі цивілізованих чоловіків нашого світського середовища — чоловік поєднує будь-яке почуття з марнославством. Окрім того (я завжди маю на увазі випадки таємного любовного роману), жінка, котра кохає чоловіка, здається, що вона ніби порушує свій обов’язок і відтак має майстерно приховувати своє кохання, їй доводиться досконало завуальовувати свою зраду, тоді як чоловіком, що відчуває, що він є саме тим, хто став причиною такої зради і водночас переможцем над другим чоловіком, заволодіває інше відчуття, менш грубе і не таке таємне, — це така собі самовдоволеність, в якій проступає і виблискує його заслуга.

Я не певен, чи є справедливим, чи ні таке моє пояснення, проте все ж варто зазначити на цих сторінках, задля того, щоб це лишилось на майбутнє, що балакучість жінок — це жарт, який вигадали чоловіки. Бо принаймні в коханні вони — німі як могила. Часто вони себе видають, бо почуваються нещасними, через надмірне хвилювання, не завжди вміють зробити вигляд, ніби нічого не сталося, не витримують підозріливого погляду чи багатозначного натяку. Саме тому королева Наварри якось використала таку метафору для того, щоб висловити думку про те, що будь-який любовний роман рано чи пізно стає відомим загалу: «Як би ми не дресирували песика, врешті-решт колись то він все одно загавкає».