Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CLVIII. Дві зустрічі

Минуло два чи три роки, і мені врешті-решт усе це добряче набридло. Я став відчувати певну відразу до своєї справи. Я зрештою покинув орден, хоча насамкінець зробив вагомий внесок, що дало мені право на те, щоб мій портрет повісили в ризниці. У попередньому розділі я так і не розповів, що у шпиталях ордену я став свідком того, як померла — ну ж бо вгадайте, хто? — прекрасна Марсела, я її побачив на смертному ложі того ж дня, коли прийшов у богадільню, щоб роздати милостиню. І здогадайтеся, кого я там зустрів?.. А зустрів я там лісову квітку, Еуженію, доньку дони Еусебії й Віласи. Вона була така ж кульгава, а тепер до того ще й сумна.

Вона страшенно зблідла, коли впізнала мене, і опустила погляд, проте лише на якусь мить. Потім підвела голову й подивилась мені в очі з великою гідністю. Я зрозумів, що вона не візьме милостині з моєї кишені, а тому простягнув їй руку, наче знатній дамі. Вона відповіла на мої люб’язності й зачинилась у своїй кімнатці. Більше я її ніколи не бачив, не знав про її життя, не знав, як померла її мати і яке саме лихо привело її до богадільні. Я тільки пам’ятаю, що вона була кульгавою і сумною. Саме під таким глибоким враженням я прийшов до шпиталю, куди саме привезли Марселу, яка через кілька годин по тому сконала — виснажена і геть розбита хворобами...