Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXI. А що це за книжка?

Я вже починаю шкодувати про те, що завівся з цією книжкою. Річ не в тім, що я від неї втомився, а й справді — написати кілька коротеньких розділів для цього світу — завдання, що хоч трохи відволікає від питання вічності. Та й книжка ця нудна, від неї віє могилою, вона ніби містить гримасу покійника, тяжкий порок, а крім того, геть низький, бо найбільшим недоліком цієї книги є ти, читачу. Ти квапишся постаріти, а в книзі події розвиваються повільно, тобі ж подобається розповідь пряма й насичена подіями, стиль оповіді простий і вільний, а стиль цієї книжки, наче п’яничка — то завалиться праворуч, то ліворуч, то зупиниться, то знову рушає, то бурмоче собі щось під ніс, то кричить, то регоче, то погрожує небесам, то перечіпляється і падає.

І гепається! Нещасне листя мого кипариса[55], ти теж падаєш, як і інше листя — прекрасне й мальовниче, і якби у мене були очі, я б заплакав за вами. Ось у чому велика перевага смерті, бо вона позбавляє наші вуста посмішки, також забирає і очі, щоб ми не плакали. Хіба що гепнутися разом з опалим листям.