Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXIII. Щасливі ті, хто не спускається в місто…

Найгіршим було те, що вона кульгала. Такі блискучі очі, такі свіжі вуста, така горда постава — і кривенька качечка! Такий контраст примушує думати, що іноді природа просто глузує з нас. Навіщо тоді така гарна, якщо кульгава? Чому кульгава, якщо така миловидна? Саме таке питання я ставив собі, коли повертався додому ввечері, проте не міг знайти розгадки. Найкращим виходом у тому випадку, коли задача не піддається розв’язку, — викинути її геть через вікно. Саме це я і зробив. Простягнув руку за рушником і прогнав геть оцього іншого чорного метелика, котрий шурхотів крилами у моїх мізках. Тоді мені полегшало, і я пішов спати. Проте сон, котрий теж свого роду слухове вікно, пропустив оту комаху мені в голову, тож цілу ніч я намагався розкрити ту таємницю, але пояснити не зміг нічого так і не зміг.

Вранці пішов дощ, а тому я знову переніс свій від’їзд, проте вже наступного дня ранок був ясним, а небо блакитним, але я, незважаючи на це, лишився ще на певний час, принаймні на третій день, а потім і на четвертий, і так аж до вихідних. Ранки були погожими, свіжими, приємними, а там у місті, внизу, кликала мене родина, там чекали на мене наречена й парламент, а я нікуди не поспішав, зачарований моєю кульгавою Венерою. «Зачарований» — я так кажу, щоби підкреслити стиль свого викладу, проте насправді там не було зачарування, а було певне фізичне задоволення і моральна втіха. Я її любив, це правда. Біля ніг такого щирого створіння я відчував себе добре, а вона, котра була плодом кохання та зневаги, позашлюбна донька, та ще й кульгава, гадаю, вона так само добре почувалася поряд зі мною. І було все те в Тіжуці. Проста еклога. Дона Еусебія наглядала за нами, проте не дуже пильно; вона намагалась поєднати необхідність з доречністю. Донька ж у цьому першому пробудженні природи розкривала переді мною свою квітучу душу.

— Ви вже завтра від’їжджаєте? — запитала вона в суботу.

— Збираюся.

— Не їдьте.

Я не поїхав, і додав до цього абзац у Євангеліє: «Щасливі ті, хто не спускається в місто, бо їм належить перший поцілунок дівчини». Адже саме в неділю і мав місце отой перший поцілунок Еуженії — перший, бо до цього жоден інший чоловік не торкався її вуст; той поцілунок не був таємно вкрадений чи силоміць вирваний — ні, він був відданий просто так, як віддає свій борг чесний боржник. Бідолашна Еуженія! Якби ти тільки знала, які думки блукали у мене в голові в інші моменти мого перебування там. Ти тремтиш від почуттів, ти поклала мені руки на плечі, ти дивишся на мене як на жаданого нареченого, я а дивлюся очима 1814 року, з кущів, бачу Віласу і гадаю, що ти не можеш обдурити своєї крові, свого походження...

Дона Еусебія ввійшла неочікувано, проте не настільки нагло, щоб застати нас разом. Я відійшов до вікна, а Еуженія сіла, щоб затягнути тасьму. Яка мило вона прикидалась! І як вправно! Яке глибоке лицемірство! І це все так природно, живо, не завчено, природно, як апетит, природно, як сон. Ну то так ще краще! Дона Еусебія нічого не підозрювала.