Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LVIII. Зізнання

Спочатку я страшенно боявся Лобу Невеса. Який самообман! Як він обожнював свою дружину, він не соромився мені говорити про це весь час, вважав, що Віржилія — сама довершеність, сукупність чеснот витончених і непорушних, вона була люблячою, елегантною, привітна, просто взірець. Його довіра до мене на цьому не закінчувалась. Від маленької щілини довіри він перейшов до розчахнутих навстіж дверей. Одного дня він мені зізнався в тому, що і його точив хробак буття: він прагнув публічної слави. Я його підбадьорював, сказав йому багато гарних слів, які він вислухав з тим благоговінням, що його викликає доторк до заповідної мрії, з котрою неможливо розстатися. Тоді я зрозумів, що амбітність його заморилася розмахувати крилами, так і не зумівши злетіти. За кілька днів він розказав мені про всі свої негаразди та слабкості, гіркоту поразки, з якою він мусив змиритися, придушений гнів; він розповів мені, що політичне життя — то плетиво із заздрощів, прикростей, інтриг, зрад, боротьби інтересів та марнославства. Вочевидь, він переживав напад меланхолії, я ж намагався побороти її у нього.

— Я знаю, що саме я кажу, — відказав він мені. — Ви не можете собі уявити, що я пережив. Я пішов у політику за власним покликанням, з огляду на сім’ю, керований амбіціями і трохи марнославством. Ви ж бачите, що у мене є всі мотиви, котрі приводять чоловіка до політичної кар’єри. Мені здавалося, що цього досить. О, як я помилявся! Я бачив політичний театр із глядацького залу, і слово честі — він прекрасний! Велична сцена, життя, постійний рух і вишуканість у самій постановці. Я записався туди, щоб стати його актором, і мені дали роль що... Та навіщо я буду забирати у вас час і набридати такими розмовами? Нехай мої прикрощі залишаться зі мною. Я думав, що от промайнули години й навіть роки... Проте немає сталості почуттів, немає вдячності, немає нічого... нічого... нічого...

Він замовк, глибоко засмучений, дивився кудись у порожнечу, здавалося, що він нічого не чув, хіба що відлуння власних думок. За кілька секунд він підвівся і простягнув мені руку:

— Ви будете з мене сміятися, — сказав він, — проте пробачте мене за таку відвертість. У мене ж була справа, котра гризла мені душу. — Він засміявся якось похмуро і сумно; потім він попросив мене нікому не розповідати про нашу розмову. Я твердо пообіцяв, що нічого такого не станеться. Тут ввійшли два депутати і політичний лідер цього району. Лобу Невес, показово веселий, попрямував до них — спочатку якось дуже вимушено, а потім уже більш природно. Через півгодини вже ніхто не міг би заперечити, що він не — найщасливіша людина посеред смертних: він лопотів, жартував і сміявся, і навколо сміялися всі інші.