Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXIII. Сумний, проте короткий

Я повернувся. Я не можу заперечувати, що коли побачив рідне місто, відчуття у мене були геть нові. І річ не в моїй політичній батьківщині, це було місце, де пройшло моє дитинство, вулиця, вежа, фонтан на розі, жінка з мантильєю на голові, чорношкірий жебрак, дрібнички та картинки з дитинства, якісь дитячі дурниці, що виринали в голові. Дух, як пташка, котра ще не відчувала перебігу років, повертався в напрямку джерел, і летів туди, щоб втамувати спрагу чистою, свіжою водою, до якої ще не домішалася вода злив і дощів життя.

Добре обміркувавши, можна сказати, що там є одне загальне місце. Іншим таким загальним місцем, сумнозвісним місцем стала стурбованість родини. Мій батько обійняв мене зі сльозами на очах.

— Твоя мати вже недовго житиме, — сказав він мені. І дійсно, її заганяв у могилу не ревматизм, а рак шлунка. Нещасна страшенно страждала, бо ракові байдуже до чеснот людини — коли він вгризається, то таки справді гризе. Гризти — то його робота. Моя сестра Сабіна, на той час вже одружена з Котріном, просто валилася з ніг від втоми. Та й сам дядько Жоау виглядав втомленим і засмученим. Була там ще дона Еусебія та кілька інших жінок, таких же сумних і не менш стурбованих.

— Сину мій!

Біль трішки відступив, розімкнувши свої лещата; усмішка осяяла обличчя хворої, над яким вже схилила своє вічне крило смерть. Власне там було не обличчя, а просто череп, краса зникла, як ясний день, лишилися кістки, що ніколи не худнуть. Я її ледь упізнав. Пройшло вісім чи дев’ять років, як ми не бачилися. Біля ліжка я мовчки й непорушно стояв навколішки, тримаючи у своїх руках руки матері, я страхався заговорити, бо кожне слово могло перерости в ридання, ми боялися, що таким чином ми дамо їй зрозуміти, що вона на порозі смерті. Боже, як то було страшно! Та вона знала, що її чекає невдовзі і сказала мені про це. А вранці ми вже стали свідками цього.

Агонія була довга, довга і страшна, жорстокість хвороби була витонченою, холодною, вона накочувалася раз за разом. Мене це сповнило болем та привело у ступор. Я вперше бачив, як на моїх очах помирає людина. Я знав, що таке смерть зі слів інших, навіть більше: я бачив її закам’янілою на обличчях мерців, котрих я проводжав на цвинтар, або ж мав неясну думку щодо цього на основі риторичних міркувань викладачів історії давніх часів — про віроломну смерть Цезаря, сувору смерть Сократа, горду смерть Катона. Проте ця дуель між бути і не бути, існувати і вже не існувати, тобто смерть як дія — болюча, що мучить у конвульсіях та спотворює людське тіло, де немає місця політичним чи філософським міркуванням, смерть людини, яку ти любиш, — це сталося вперше у моєму житті. Я не плакав, я добре пригадую, що я не плакав під час самої церемонії; я мав безпорадний погляд, стояв не спроможний проковтнути клубок у горлі. Як же це так? Щоб створіння таке м’яке, таке любе, таке святе, котре ніколи й нікого не спонукало й до однієї сльозинки від невдоволення, моя ласкава мати, бездоганна дружина — щоб вона померла отак, у таких муках, затиснута в лещата безжальною недугою? Я маю визнати, що мені те здалося чимось темним, нелогічним, нездоровим...

Сумний розділ, перейдімо до веселішого.