Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XC. Давня розмова між Адамом і Каїном

Нічогісінько. Навіть згадки не було в заповіті, хоча би про льодяника, щоб він не видавався таким забудькуватим чи невдячним. Нічого. Віржилія просто кипіла від гніву через таку невдачу, проте мені вона про це говорила з певною засторогою, не через сам характер справи, а тому що знала, що я не дуже-то любив її сина, якщо не сказати більше. Я натякнув їй, щоб вона не думала більше про подібні речі. Ліпше було б забути небіжчика, він просто дурень та й годі, шолудивий пес, ліпше говорити про речі приємні, про нашого сина, наприклад... Ось так злетіла у мене з язика розгадка таємниці, тієї солодкої таємниці кількома тижнями раніше, коли мені Віржилія видалась дещо відмінною від звичайної. Син! Плоть від плоті моєї! У той час саме це мене найбільше турбувало. Суспільна думка, ревнощі чоловіка, смерть Вієгаса — ніщо мене не цікавило: ні політичні конфлікти, ні революції, ні землетруси, геть нічого! Я тільки те й робив, що думав про той безіменний зародок з невизначеним батьківством, а внутрішній голос мені говорив: то твій син. Мій син! Я повторював ці два слова з певною невизначеною хтивістю, не знаю, може, й з якоюсь гордістю. Я відчував себе батьком. Найкраще говорити удвох, я і мій ембріон, і ми говорили про теперішні і майбутні плани. Пустун любив мене, це був такий кумедний малюк, він плескав мене долонями своїх пухкеньких ручок по щоках або ж планував отримати ступінь бакалавра, бо він мусив мати таку освіту, а ось він уже виступає в Палаті депутатів. А батько сидить у залі, і на очах виступають сльози. Думки про бакалавра змінюються іншими, про школу, коли він ще маленький, — ось він несе під пахвою грифельну дощечку і книжки; то я уявляв собі його в колисці, а потім знову вже дорослим. Дарма я намагався утримати в уяві якийсь вік дитини, його поведінку: цей ембріон в моїй уяві міг набути будь-яких розмірів, міг вести себе будь-як: то він ссе груди, то пише, то танцює. Не було кінця всьому, що я міг собі уявити за якихось п’ятнадцять хвилин: від немовляти до депутата, студента і джигуна-залицяльника. Іноді, сидячи поруч в Віржилією, я забував і про неї, і про все інше. Віржилія мене смикала, докоряла мені, що я мовчу. Говорила, що я вже більше не кохаю її. А правда була в тому, що я розмовляв з моїм майбутнім сином — це була давня розмова між Адамом і Каїном, бесіда без слів: одне життя з іншим життям, таємниця з таємницею.