Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XIII. Стрибок

А тепер давайте поставимо рівненько ноги, напружимося і стрибнемо — понад школою, набридливою школою, де я навчився читати, писати, рахувати, давати стусани й самому отримувати їх від інших, бешкетувати — чи то на природі в лісі, чи то на березі моря, де завгодно, де випадала нагода проводити свій вільний час.

У ті часи у мене були і свої прикрості — мене сварили, карали, уроки були важкими й довгими, але було трохи й іншого — легкого і простого. Що таки допікало, то це лінійка, і навіть так... Ой та лінійка, жах моїх дитячих днів, ти була тим compelle intrare[35], з яким старий вчитель — кістлявий і лисий примушував вчити абетку, просодику, синтаксис, і що найбільше він умів, то це використовувати священну лінійку, яку так проклинають теперішні учні, ту, яка тримала мене у покорі з моєю молодою душею, з моїм неуцтвом і з моєю невеликою шаблею, тією шаблею 1814 року, яка для мене була настільки важливішою за шаблю самого Наполеона! Чого ж тобі треба було ­врешті-решт, мій перший вчителю? Вивчити урок напам’ять і добре себе поводити в класі, не більше і не менше, ніж хоче від нас життя, котре є нашим останнім уроком. Відмінністю ж є те, що я тебе боявся, але я ніколи на тебе не сердився. Я ще й зараз бачу, як ти заходиш до класу у своїх туфлях зі світлої шкіри, у капорі, у руках тримаєш хусточку, виблискує лисина, підборіддя поголене. Я бачу, як ти сідаєш, сопеш, бурчиш, потім вдихаєш понюшку табаки, а потім звертаєшся до нас, починаючи урок. І робив ти так протягом двадцяти трьох років, мовчки, в темряві, пунктуально, повертаючись після уроків у свою халупу на вулиці Піолью, не обтяжуючи світ своєю вбогістю, аж доки одного дня розчинився в пітьмі, і ніхто не плакав за тобою, окрім старого чорношкірого слуги, ніхто, навіть я не плакав, хоча й зобов’язаний тобі елементарними навичками письма.

Вчителя звали Луджеру, я хочу написати тут на цій сторінці повне його ім’я — Луджеру Барата — ім’я страхітливе, котре слугувало для всіх дітей джерелом глуму. Один з нас, Кінкас Борба — саме цей хлопець був особливо жорстоким з ним. Двічі або тричі на тиждень він клав у кишеню його штанів — широких, пошитих у кравця — або в шухляду столу чи біля чорнильниці дохлого таргана. Якщо вчитель знаходив того таргана ще під час занять, його охоплювала лють, він обводив нас своїм палючим поглядом і злісно лаяв: ми були і дармоїдами, і віслюками, і глупаками, і недоумками, і зухвальцями. Деякі з нас тремтіли, а інших душив сміх. Кінкас Борба тим часом залишався спокійним і блаженно дивився на стелю.

Кінкіс Борба — ще та квіточка. Ніколи — ні в дитинстві, ні в усьому своєму житті — я не бачив такого вигадливого баламута і такого привабливого хлопчиська. Це була така собі квіточка не тільки в школі, а й в усьому місті. Його мати-вдова обожнювала свого синочка, вона його пестила, чепурила. Він завжди був такий чистенький, як мальовничий «паж»; він спонукав нас прогулювати заняття, йти шукати гнізда з пташенятами, або полювати за маленькими ящірками на схилах Лівраменту та Консейсау, або ж просто бездумно гасати, як безробітні ледарі. А щодо імператора! Нас просто вражало, як Кінкас Борба грав роль імператора на святі Святого Духа. І в цілому, в наших дитячих забавах він завжди обирав собі роль короля, міністра, генерала, будь-якого зверхника, хто б там таким не був. Він був і шляхетним, і водночас шибеником, і серйозним, з такими величними жестами, з такою поставою. Хто б тоді сказав... Давайте поки що не будемо ні про що шкодувати, не варто квапити події. Давайте перескочимо у рік 1822, рік нашої політичної незалежності[36] і мого першого особистого полону.