Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXII. Повернення до Ріо-де-Жанейро

Бісовий віслюче, ти перервав нитку моїх роздумів. Я вже не буду говорити, що я думав з того часу, як прибув до Лісабона, ні про те, що я робив у Лісабоні, на всьому Піренейському півострові та в інших куточках Європи, старої Європи, яка саме в той час ніби відроджувалася. Ні, я не стану розповідати, як я став свідком світанку романтизму, що так само, як і інші, складав романтичні поезії на лоні природи Італії. Я ні про що таке не говоритиму. Бо тоді мені довелося б писати «Щоденник мандрівника», а не такі «Записки», як оці, головне в яких — показати сутність життя.

Через кілька років мандрувань я все ж прислухався до благань мого батька: «Повертайся, — писав він в останньому листі. — Якщо ти забаришся, то вже не побачиш живою своєї матері». Оці останні слова я сприйняв як удар долі. Я любив матір: у мене все ще стояли перед очима обставини її останнього благословення, котре вона мені дала, коли я вже був на борту корабля. «Мій засмучений сину! Я вже тебе ніколи більше не побачу!» — і вона ридала, притискаючи мене до грудей. І ці слова знову зазвучали у моїх вухах, як пророцтво, що таки мало здійснитися.

Зверніть увагу, що тоді я перебував у Венеції, все ще упиваючись ароматом поезії лорда Байрона, я був там і ніби занурився в глибокий сон, відновлюючи в пам’яті минуле, гадаючи, що я таки в Республіці Святого Марка. Якось так сталося, що одного разу мені спало на думку запитати у трактирника, чи того дня дож[42] збирається на прогулянку.

— Якого ж саме дожа ви маєте на увазі, сеньйоре? — я отямився, проте не сказав, що така в мене була фантазія. Я йому сказав, що моє питання — то була свого роду американська головоломка. Здавалося, що він мене зрозумів і додав, що йому до вподоби такі жарти. Тож я лишив те все: і трактирника, і дожа, і Місток Зітхань, і гондолу, і поезію англійського лорда, дам з Ріалто, я полишив усе і кулею помчав у напрямку Ріо-де-Жанейро.