Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXI. Чорний метелик

Наступного дня, коли я вже збирався покинути будинок у Катумбу, до мене в кімнату влетів чорний метелик, такий чорний, як і попереднього дня, проте значно більший за того першого. Він нагадав мені вчорашній випадок, і я собі всміхнувся, потім почав думати про доньку дони Еусебії, як вона перелякалася, і водночас про те, з якою гідністю вона трималася. Метелик довго кружляв навколо мене, а потім сів мені на голову. Я струсив його, і метелик сів на шибку, але оскільки я його і звідти прогнав, він полетів і сів врешті нагорі — на рамку портрета мого батька. Метелик був чорним, як ніч. Ті м’які рухи крильцями, коли вже він був у недосяжності, свідчили про якусь насмішку з його боку, що мене дратувало. Я знизав плечима і вийшов з кімнати, проте, коли я повернувся за кілька хвилин, я побачив його на тому ж самому місці і відчув, як у мене напружились нерви, і я, взявши в руки рушник, метнув ним у метелика. Той упав додолу.

Він не був мертвим, тіло метелика все ще здригалося, він водив вусиками на голівці. Мені стало шкода його, я поклав його на долоню і пішов з ним до вікна, а там — поклав на підвіконня. Але було вже пізно: нещасна комаха через кілька секунд сконала. Це мене роздратувало.

— Але також питання — якого біса він був чорним? — запитував я себе.

І такі роздуми — одні з найглибших, які проводилися в цьому напрямку від самого початку, коли були винайдені метелики, мене заспокоїли щодо мого поганого вчинку, і я знайшов примирення з собою. Я став розглядати мертвого метелика, відверто кажучи, відчуваючи певну симпатію. Я уявив собі, як він вилетів із хащ, ситий і щасливий. Ранок був чудовим. Він прилетів сюди здалеку, чорний і скромний, розмахуючи своїми крильцями під безмежним куполом блакитного неба, котре завжди блакитне, для всіх крил, що у небі літають. Ось він пролітає через вікно, влітає у кімнату і зустрічає мене. Напевне, він ніколи ще не бачив людини, не знав, що воно таке — людина; він описав навколо мого тіла безліч кіл і побачив, що я рухався, що у мене є очі, руки, ноги, цей божественний дух, величезна для нього постать. Тоді він, мабуть, сказав сам собі: «Видно, саме це і є винахідник, творець метеликів». Така думка захопила його, вона його ошелешила, проте страх, котрий також може давати поради, підказав йому, що найкращим способом показати свою вдячність творцеві — поцілувати його в голову, і він таки мене туди поцілував. Коли ж я прогнав його звідти, він полетів і сів на шибку вікна, а потім полетів до портрета мого батька і цілком ймовірно, що він для себе відкрив ще одну половину правди, а саме те, що там було зображено батька творця метеликів, і він полетів до нього, щоб попросити у нього прихильності.

Проте удар рушником поклав край його пригодам. Для нього вже не мали значення ні блакить неба, ні яскраві радісні квіти, ні розкішне листя дерев — йому в обличчя вдарили рушником, по носу дали грубим лляним полотном. От подивіться, наскільки краще бути вищим за метелика! Бо — справедливо буде сказати, що якби він був блакитним чи жовтогарячим, життя у нього не було б набагато безпечнішим. Однак, цілком вірогідно, що я його проштрикнув би шпилькою для того, аби потім ним милуватися. Все одно йому не було б безпечніше. Оця остання думка відновила в моїй душі спокій. Тож я з’єднав великий палець зі вказівним і дав щигля: мертвий метелик упав у сад. Зробив я це вчасно: он вже повзли обережні мурахи... Ні, я таки повернуся до першої своєї думки. Гадаю, що краще було б, якби метелик був таки блакитним.