Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXXII. Питання ботаніки

Що б там не говорили іпохондрики, а життя річ приємна. Саме про це я думав, коли побачив Сабіну, її чоловіка і донька галасливо спускалися сходами, вигукуючи до мене приємні теплі слова. Я зі сходового майданчика говорив безліч теплих слів до них, униз, почуваючись як у раю. Я продовжував тішитися, яка насправді я щаслива людина! Мене кохала жінка, її чоловік вірив у мене, я поїду з ними цілком офіційно як секретар, зрештою, я помирився зі своїми родичами. Чого ще я міг бажати? І все це впродовж однієї доби!

Того ж самого дня, намагаючись підтримати такий піднесений настрій, я почав розповідати, що, якщо я поїду секретарем провінції на Північ, я зреалізую деякі власні політичні цілі задля власної мети. Дехто, пов’язуючи моє призначення з посадою Лобу Невеса, про що вже подейкували, єхидно посміхалися, інші ж змовницьки плескали по плечу. В театрі одна сеньйора сказала мені, що любов до античної скульптури завела мене дуже далеко. Вона натякала на прекрасні форми Віржилії. Проте найдошкульніший натяк мені зробили в домі Сабіни три дні потому. І був це такий собі Гарсез, старий хірург, дрібний, цілковита посередність, до того ж пліткар; навіть коли йому виповниться сімдесят, вісімдесят, дев’яносто років, він ніколи на набуде тієї старечої суворості, котра притаманна достойному старигану. Недорікувата старість, напевне, найсумніша і найостанніша несподіванка в житті.

— Я вже знаю, цього разу ви читатиме Цицерона, — сказав він, коли дізнався про мій від’їзд.

— Цицерона? — скрикнула Сабіна.

— А що? Ваш братик — великий спеціаліст з Древнього Риму. Він завиграшки може перекласти Вергілія. Але зверніть увагу, що Вергілія, а не Віржилію… не плутайте...

І він засміявся. Його сміх був грубим, паскудним, непристойним. Сабіна подивилася на мене, очікуючи від мене якоїсь реакції, проте всміхнулась, коли я всміхнувся, і відвернулася, щоби приховати вираз свого обличчя. Інші присутні зацікавлено дивилися на мене, з поблажливістю й симпатією. Натяк був настільки прозорий, що не було в ньому нічого нового. Питання мого роману виявилось значного публічнішим, ніж я міг собі уявити. Я усміхнувся — усмішка була миттєва, ледь помітна і вдоволена — від чужого поговору не запнешся пеленою. Віржилія була моїм прекрасним гріхом, а так легко визнати прекрасний гріх. Спочатку, коли я чув якийсь натяк на наші стосунки, зазвичай у мене від такого псувався настрій. Проте — слово честі! — тут у глибині душі жевріло тепле відчуття, яке мені лестило. Одного разу сталося так, що я в цей момент усміхнувся, і так став робити й далі. Не знаю, чи хто-небудь може пояснити таку реакцію. Я це пояснюю таким чином: спочатку — вдоволення, котре відчуваєш всередині, наче внутрішня усмішка, то ще тільки пуп’янок, який з часом розвивається у бутон, той розквітає, і перед очима ближніх постає квітка. Це просто тема з ботаніки.