Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LIV. Маятник

Я пішов, відчуваючи на собі той поцілунок. Я не міг заснути, ліг у ліжко, проте все одно що й не лягав. Я чув, як годинник бив кожну годину тієї ночі. Зазвичай, коли мені не спалося, стукіт годинника мені заважав, оцей «тік-так» вночі, здавалося, сухе і повільне цокання з кожним ударом відраховувало скорочення дистанції до моєї смерті. Я уявляв собі такого старого чорта, який сидів між двома мішками — один з життям, а другий зі смертю — і кидав монети життя в мішок зі смертю і приказував при цьому:

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

— Ще на одну менше...

Найцікавішим було те, що я, коли годинник зупинявся, заводив його, щоб він не переставав відбивати години і хвилини, а я міг порахувати всі свої втрачені миті. Бувають винаходи, котрі щось змінюють або ж так і не знаходять застосування, навіть сама інституція зникає, а годинник є вічним і остаточним. Остання людина на землі, прощаючись з холодним згасаючим сонцем, повинна тримати в кишені годинника, щоб знати точно годину, коли вона померла.

Тієї ночі у мене не було того журливого відчуття досади, а було інше — насолоди. Фантазії переповнювали мою голову, одна наштовхувалась на іншу, подібно до того, як богомолки тиснуться під час процесії аби побачити одягненого янголом півчого. Я вже не рахував втрачених моментів, а радше відвойовані хвилини. З певного часу я вже нічого не чув, бо мої думки, хитрі та пустотливі, вистрибнули через вікно на вулицю, змахнули крилами в напрямку будинку Віржилії. Там на підвіконні її вікна вони знаходили думки Віржилії, віталися і починали свою бесіду. Ми переверталися у своїх ліжках, можливо тому, що було нам зимно, нам потрібен був відпочинок і дні, вільні від роботи, ми присвятили тому, щоб повторити давній діалог Адама та Єви.