Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ L. Віржилія вийшла заміж

— Знаєш, хто приїхав з Сан-Паулу? Віржилія, моя двоюрідна сестра, щойно одружена з Лобу Невесом, — продовжував Луїс Дутра.

— Отакої!

— Я тільки сьогодні дізнався одну річ, бешкетнику... Що ти хотів одружитися з нею!

— То була ідея мого батька. Хто тобі про це розказав?

— Вона сама. Я їй багато розповідав про тебе, і вона врешті розказала мені все.

Наступного дня, коли я йшов по вулиці Оувідор, на порозі видавництва «Планшер» я побачив здалеку дуже вишукану жінку. То була вона, я її впізнав лише за кілька кроків, настільки вона змінилась, певною мірою природа і мистецтво надали останніх штрихів до її краси. Ми привіталися, вона йшла у супроводі свого чоловіка до екіпажа, що чекав на них неподалік. А я лишився просто ошелешений.

Через вісім днів я зустрів її на балу, здається, ми таки обмінялися кількома фразами. Проте на наступному балу, що відбувся десь через місяць по тому, у будинку однієї сеньйори, котра була окрасою двору за часів першого короля, та не перестала такою бути і за часів наступного короля, ми підійшли один до одного ще ближче і спілкувались триваліше й навіть потанцювали разом. Вальс — прекрасна річ. Проте я не можу заперечувати і того, що, коли до мене наближалось її гнучке прекрасне тіло, у мене виникало особливе відчуття, відчуття обкраденого чоловіка.

— Сьогодні дуже спекотно, — сказала вона, щойно ми закінчили танець. — Ходімо на терасу.

— Ні, ти можеш там застудитися. Ходімо в іншу кімнату.

В іншій кімнаті був Лобу Невес, котрий заходився вихваляти мої політичні есе, додавши, що не говорить нічого про мої літературні твори, оскільки геть не розуміється на цьому, а мої політичні статті були блискучими, глибокими і вправно написаними. Я йому відповів, ввічливо виказавши подібні компліменти, і ми розійшлися вдоволені один одним.

Десь тижнів за три потому я отримав від нього запрошення на приватний обід. Я пішов, Віржилія зустріла мене такими люб’язними словами:

— Ви маєте сьогодні танцювати зі мною вальс.

У мене була слава прекрасного танцівника, отож не дивно, що вона вибрала мене. Ми протанцювали один вальс, потім другий. Книга погубила Франческу[48], а нас до згуби привів вальс. Здається, що того вечора я їй міцно стискав руку, а вона її не висмикувала, ніби не помічаючи, як я її обіймав, наші погляди зустрілися, інші також танцювали, обійнявши одне одного, кружляючи по залу... Це було наче уві сні...