Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXIII. Давай втечемо!

Але ж! Не завжди ж спати! Через три тижні, коли я прийшов до Віржилії, — була десь четверта година по полудню — я застав її сумною і пригніченою. Вона не хотіла мені говорити в чому справа, та оскільки я наполягав, вона сказала:

— Видно, Даміау щось підозрює. Я стала помічати деякі дивні речі в його поведінці... Я не знаю. Він ставиться до мене, без сумніву, добре, та його погляд мене лякає. Я стала погано спати, навіть сьогодні вночі проснулась геть нажахана. Мені приснилося, що він збирається мене вбити. Можливо, це тільки мої припущення, вигадки, проте у мене таке відчуття, що він мені перестав довіряти...

Я її заспокоював як тільки міг, сказав, що, може, то у нього зараз негаразди в парламентській роботі. Віржилія погодилася, що таке могло бути, проте лишилась такою ж збудженою і знервованою. Ми були саме у вітальні, вікна якої виходили в сад, де ми якраз і обмінялися першим поцілунком. Через вікно в кімнату проникав вітерець, що погойдував завіси, і я став на них дивитися, хоча власне їх і не бачив, бо тримав у руках бінокль уяви: десь вдалині ледь проступав наш дім, наш світ, в якому не було ні Лобу Невеса, ні одруження, ні гризот сумління — не існувало ніяких інших перепон, котрі стояли б на шляху нашого бажання. Від такої думки у мене паморочилося в голові: усунувши суспільство, мораль та чоловіка, ми з Віржилією могли б потрапити в рай.

— Віржилія, я хочу тобі дещо запропонувати, — сказав я.

— Що саме?

— Ти мене кохаєш?

— Ой! — зітхнула, обійнявши мене за шию.

Віржилія шалено мене кохала, і та відповідь була очевидною правдою. Пригорнувши своїми руками мою голову, мовчки, важко дихаючи, вона стала пильно дивитися на мене своїми великими прекрасними очима, котрі світилися вологим світлом. Я тонув в тих очах, намагаючись дістатись її вуст, свіжих, як світанок, і ненаситних, як смерть. Краса Віржилії набула зараз величних форм, чого не було до того, як вона вийшла заміж. У неї зараз була фігура, як у античних статуй з пентелійського мармуру роботи великого майстра. Її краса була спокійною, як у статуї, проте не була ні холодною, ні млявою. Навпаки, натура у неї була гаряча і, можна було б сказати, що вона втілювала в собі усе поняття кохання. Втілювала його в першу чергу, коли мовчки висловлювала очима все те, що лиш може сказати людина. Проте час линув, я відвів її руки, взяв її за зап’ястя, пильно на неї подивися і запитав, чи вистачить у неї відваги.

— Для чого?

— Втекти. Ми поїдемо туди, де нам буде зручно, у великий чи маленький дім, як ти забажаєш, в горах або у місті, або в Європі, куди ти захочеш, де ніхто не буде нам заважати, не буде небезпеки для тебе, де ми житимемо один для одного... Давай втечемо! Рано чи пізно він зуміє щось розгадати, тоді ти пропала... Ти чуєш? Пропала... мертва... І він також, бо я його вб’ю, присягаюся.

Я замовк. Віржилія дуже зблідла, опустила руки й сіла на канапу. Вона застигла в такій позі кілька секунд, нічого не кажучи — не знаю, чи вона вагалась, чи робила свій вибір, чи була нажахана згадкою про викриття і смерть. Я підійшов до неї, став наполягати на своїй пропозиції, говорив їй про всі переваги життя удвох, без ревнощів, без страхів, без прикростей. Віржилія слухала мене мовчки, а потім мовила:

— Ми, напевне, не зможемо втекти, він мене знайде й уб’є в будь-якому разі.

Я доводив їй, що це не так. Світ дуже широкий, а в мене достатньо коштів, щоб жити там, де ми захочемо, де чисте повітря і багато сонця; він туди не приїде. Лише сильні пристрасті здатні на великі вчинки, а він не кохав її так сильно, щоб міг зважитися їхати на пошуки, якщо вона буде десь далеко. Віржилія перелякано і майже обурено замахала руками. Вона пробурмотіла, що чоловік її дуже любить.

— Можливо, — відповів я. — Можливо, що й так...

Я підійшов до вікна і почав барабанити пальцями по підвіконню. Віржилія покликала мене, я лишився на місці не спроможний впоратися з нападом ревнощів: я хотів задушити її чоловіка, якби він був у мене тут під рукою... Саме в цей момент Лобу Невес з’явився в саду. Не тремти так, моя настрахана читачко, заспокойся, я не стану підписувати цей вирок краплями крові. Як тільки він увійшов у сад, я йому дружньо помахав рукою, сказавши кілька компліментів. Віржилія швидко вийшла з кімнати, куди він зайшов через три хвилини.

— Ви тут давно чекаєте? — запитав він.

— Ні.

Він увійшов з серйозним виразом, погляд його був якимось непевним, як часто бувало, та невдовзі став справжнім уособленням радощів, коли побачив свого сина, майбутнього бакалавра з розділу VI. Він взяв його на руки, підняв у повітря, кілька разів поцілував. Я просто ненавидів цього малого, тож відійшов від обох. Віржилія повернулася в кімнату.

— Ох! — видихнув Лобу Невес, сівши втомлено на софу.

— Втомилися? — запитав я.

— Дуже. Спочатку дві першочергові роботи, одна з парламенту, друга з вулиці. А тепер у мене є ще й третя робота, — додав, дивлячись на дружину.

— Що за робота? — запитала Віржилія.

— Ну... Вгадай!

Віржилія сіла поруч з ним, взяла його за руку, поправила йому краватку і почала розпитувати, що там таке.

— Не що інше, як ложа.

— На Кандіані?

— На Кандіані.

Віржилія заплескала в долоні, підвелася й поцілувала сина з виразом дитячої радості, котра так контрастувала з її фігурою. Потім вона почала розпитувати, чи ложа бокова чи центральна, порадилася тишком з чоловіком щодо того, яку сукню вдягнути і яка саме буде опера, і не пам’ятаю ще про скільки речей вона розпитувала.

— Ви з нами сьогодні пообідаєте, докторе? — звернувся до мене Лобу Невес.

— Саме тому він до нас і прийшов, — підтвердила дружина. — Він каже, що у нас найкраще вино в Ріо-де-Жанейро.

— Ну я думаю, що він п’є не з цієї причини.

Під час обіду я спростував це твердження і пив більше, ніж зазвичай, проте менше, ніж потрібно для того, щоб втратити розум. Я вже був збуджений і лишалося небагато, щоб його таки втратити. Це вперше, коли я так розгнівався на Віржилію. Я жодного разу не подивився в її бік під час обіду. Говорив про політику, про пресу, про міністерство, здається, я б навіть говорив про теологію, якби її тільки знав, або ж хоча б міг щось згадати. Лобу Невес підтримував зі мною розмову спокійно й гідно, я б навіть сказав, з якоюсь зверхньою прихильністю. Та це все тільки дратувало мене, і обід видався мені гірким і довгим. Я попрощався, як тільки ми встали з-за столу.

— До зустрічі? — запитав Лобу Невес.

— Можливо.

І я собі пішов.