Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXVII. Віржилія?

Віржилія? Тож виходить, що йдеться про ту саму жінку, про яку я згадував багато років потому? Саме та сеньйора у 1869 році навідала мене в останні дні мого життя і котра задовго до тих подій відіграла дуже важливу роль у моїх внутрішніх переживаннях. А в той час їй було лише п’ятнадцять чи шістнадцять років. Здавалося, що вона була найсміливішою поміж представниць нашої раси і, без усякого сумніву, була найсвавільнішою. Я не можу сказати, що я віддав би їй пальму першості в категорії краси серед дівчат її покоління, та це й не роман, в якому автор прикрашає дійсність і заплющує очі на ластовиння та вугрі, проте я не можу також сказати, що її обличчя затьмарювали якесь-там ластовиння чи вугрі, ні, такого не було. Вона була гарненькою, зі свіжим личком, природа їй подарувала чарівність, мінливу і вічну, котру людина передає іншим, щоб зберегти таємницю творіння. Саме такою була Віржилія. Шкіра у неї була дуже світлою. Дуже білою, була вона чарівною, наївною, ще дитиною, сповненою таємничих бажань, у ній поєднувались лінощі і якась побожність — побожність, чи то, може, просто страх, гадаю, що радше то був страх.

Ось вам, читачу, кількома словами портрет — зовнішній і внутрішній особи, котра пізніше матиме вплив на моє життя, а тоді їй було шістнадцять років. Якщо ти, любо Віржиліє, ще жива, коли оці мої спогади вже вийдуть друком, не звертай уваги на відмінності сьогоднішньої моєї мови і тих слів, з якими я звернувся до тебе, коли побачив! Повір, що я був таким же щирим тоді, як і тепер. Смерть не зробила мене ані сварливим, ані несправедливим.

— Але, — скажеш ти, — як ти можеш зрозуміти правду, коли минуло вже стільки років, а ти зараз намагаєшся її висловити?

Ой, яка ж ти нетактовна! Яка ти наївна! Адже саме ця властивість воскресити минуле, щоб збагнути мінливість наших вражень і марнославство наших почуттів, робить нас людьми на Землі. Нехай вважає Паскаль[45], що людина це просто мисляча тростинка. Ні, це мисляча помилка, ось що. Кожна пора життя — це нове видання, котре виправляє помилки минулого, які потім знову треба буде виправляти, аж поки не вийде останнє видання, і видавець із задоволенням нарешті його побачить.

— Віржилія? — запитав я.

— Так, сеньйоре, саме так звуть дівчину. Це просто янгол, мій дурнику. Янгол без крил. Уяви собі дівчину — десь такого зросту, дуже жваву і непосидючу, а очі в неї... Вона донька Дутри...

— Якого ще Дутри?

— Радника Дутри, ти його ще не знаєш, та він має значний політичний вплив. Поїхали... От побачиш... То ти згоден?

Я зразу нічого не відповів, на якусь мить я втупився в носаки своїх черевиків, а потім заявив, що я готовий подумати над обома пропозиціями, про посаду і про одруження, за умови якщо...

— За якої ще умови?

— За умови, що я не буду зобов’язаним прийняти одразу обидві пропозиції. Гадаю, що я можу бути просто державним службовцем, а одруженим чи ні...

— Будь-який державний службовець має бути одруженим, — перебив батько. — Проте нехай буде, як ти хочеш, я прибічник обох пропозицій, я певен, що коли ти її побачиш, ти мені повіриш! А крім того, Парламент і одруження — це одне й те ж саме... це є... Або ж ні... потім ти зрозумієш. Гаразд, я згоден на відтермінування за умови...

— За якої умови?.. — перебив я, імітуючи його слова.

— Отакої, шибенику! За умови, що ти не станеш таким собі нікчемою, сумним і сірим. Я витратив гроші, я піклувався про тебе, докладав зусиль для того, щоб побачити, яка у тебе блискуча кар’єра. І тобі це під силу, і добре для всіх нас, треба продовжити славний рід, продовжити, щоб продемонструвати це ще яскравіше. Послухай, зараз мені шістдесят років, проте, якби треба було почати все з самого початку, я б почав, не вагаючись ні хвилини. Послухай, людину оцінюють по-різному, проте найвідчутніше з усього це те, якої думки про тебе інші люди. Не псуй переваги твого стану, твоїх засобів...

І тут він пішов переді мною, як маг-чарівник, тримаючи в руках і бемкаючи брязкальцем, як це мені робили маленьким, щоб я навчився ходити швидше. Тут квітка іпохондрії закрилася в пуп’янок, а на її місце розквітла інша — жовтогаряча і зовсім не хвороблива — квітка кохання, яку назвав я потім «Пластир Браса Кубаса».