Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXIII. Ланч

Темні місця у книжці так мене захопили, що я мало не загубив інший розділ. Наскільки краще було б сказати про все те прямо, без усіляких-там викрутасів. Я вже порівнював свій стиль з тим, як ходить п’яничка. Якщо вам таке порівняння видасться недоречним, то все ж я можу сказати, що так само проходили й наші з Вержілією ланчі в будиночку в Гамбоа. Іноді ми там влаштовували наш маленький «бенкет», наш ланч. Вино, фрукти і компот. Ми їли, проте це була трапеза, яку пересипали солодкими словами, ніжними поглядами, милими жартами, безліччю реплік серця, окрім того, що то був справжній постійний діалогсердець. Час від часу якась суперечка розбавляла надмірну солодкавість наших побачень. Віржилія лишала мене самого, забивалася в куток канапи або ж ішла кудись в глибину будинку і заводила світську розмову з доною Пласідою. Через п’ять чи десять хвилин ми відновлювали нашу бесіду, як оце і я відновлюю свою оповідь, щоби потім знову її перервати. Зверніть увагу, що ми були далекими від того, щоб усамітнитися й не запросити за стіл дону Пласіду, проте дона Пласіда ніколи на таке не погоджувалась.

— Здається, що я вам зовсім не подобаюсь, — сказала якось їй Віржилія.

— Господь з вами! — вигукнула добра сеньйора, піднісши до неба руки. — Щоб мені та не подобалася моя Яя? Тоді скажіть мені, хто ще мені може подобатися, як не вона?

І взявши її руки у свої, стала дивитися на них пильно-пильно, аж доки очі в неї наповнились сльозами від того, як вона напружила свій зір. Віржилія її ніжно обняла, а я вкинув їй у кишеню срібну монетку.