Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXVIII. Головування

Одного дня, кілька місяців по тому, прийшов додому Лобу Невес і заявив, що він очолить провінцію. Я подивився на Віржилію — вона зблідла, він же, побачивши це, запитав її:

— Тобі такий варіант не подобається?

Віржилія хитнула головою.

— Мені це геть не подобається, — відрізала вона.

Більше нічого про це не говорили, проте ближче до вечора Лобу Невес уже рішучіше, ніж по обіді, став наполягати на такому проекті. Ще через два дні він заявив дружині, що його рішення про те, що він очолить провінцію, остаточне. Віржилія не могла приховати свого незадоволення таким рішенням чоловіка. Той же їй аргументував це політичного потребою.

— Я не можу відмовити тим, хто мені це пропонує. Так навіть краще, задля нашого майбутнього, задля твого імені, моя люба, бо я пообіцяв, що ти таки станеш маркізою, а зараз кажу, що станеш навіть баронесою. Ти скажеш, що я амбітний? Так воно і є, проте треба, щоб ти не зв’язувала крила моєї амбіції.

Віржилія дещо розгубилась. Наступного дня я застав її в будиночку на Гамбоа сумною. Вона на мене чекала й усе вже розповіла доні Пласіді, котра як могла намагалась заспокоїти її.

— Ти маєш їхати разом з нами, — сказала Віржилія.

— Ти з глузду з’їхала!? Це було б просто божевіллям.

— Що ж тоді?..

— Тоді необхідно зробити все, щоб він відмовився від свого наміру.

— Це теж неможливо.

— Він уже дав свою згоду?

— Здається, що так.

Я підвівся, кинув капелюха на стілець і став ходити з одного кінця кімнати в інший, не знаючи що робити. Я довго міркував, але на думку не спадало нічого путнього. Врешті я підійшов до Віржилії і взяв її за руку. Дона Пласіда підійшла до вікна.

— В оцій рученьці — все моє існування, — сказав я. — Ти відповідаєш за нього. Чини так, як вважаєш за потрібне.

Віржилія знеможено махнула рукою, я пішов і сперся на столик, що стояв навпроти. Кілька секунд тривала мовчанка, було тільки чутно, як десь гавкав собака — а може, то був шум хвиль, що долинав від берега. Бачачи, що вона мовчить, я все ще дивився на неї. Віржілія втупила вниз згаслий погляд, руки зі схрещеними пальцями лежали на колінах — вираз повного відчаю. В іншому випадку, з інших причин, я, безперечно, кинувся б їй у ноги і захистив би її своїми міркуваннями та ніжністю, однак зараз треба було примусити її саму піти на самопожертву, взяти на себе відповідальність за наше спільне життя і, відповідно, залишити її без своєї опіки й піти. Саме так я і зробив.

— Я повторюю, що моє щастя в твоїх руках, — сказав я.

Віржилія хотіла затримати мене, проте я уже вийшов. Я почув, що вона розплакалася, тож маю вам сказати, що я був ладен повернутися, аби витерти їй сльози, проте я опанував себе і вийшов.