Війна помсти

100

Війська лорда Кейда, розбиті й розпорошені, втекли з поля бою, і захисники Нортерри, переслідуючи їх, захопили чимало полонених. Хоча більшість солдатів здалися, кільком все ж вдалось втекти, і спохмурнілому Колланану довелося змиритися з тим, що рано чи пізно звістки про розгром дійдуть до Конвери.

Сам король поки що залишився у місті Лютих, і його дуже порадувало, що оборона витримала основну навалу. Мешканці Янтона повиходили зі своїх сховків, нажахані, але живі. У них було стільки запитань, на які їхній король не мав відповіді. Людей приголомшило усвідомлення того, що солдати під прапором Співдружності намагалися їх убити. Колл відправив частину своєї армії у сплюндрований Янтон, щоб військові допомогли мешканцям врятувати те, що ще можна було врятувати. На те, щоб загасити всі пожежі, знадобиться багато часу.

Поки вцілілі воїни доглядали за пораненими та рахували загиблих, Колл радився зі своїми Хоробрими. Вони дійшли спільної думки, що тепер конаґ Мандан оголосив себе їхнім ворогом. Колл шкодував про кожного солдата, якого він убив цієї ночі, але вчинити інакше він не міг.

— Ми попросили в нього допомоги, і ось як він відповів! — мовила Елліель.

Ласіс похитав головою.

— Я не знайомий з тонкощами політики трьох королівств, Володарю, проте не можу збагнути, чому конаґ — наш конаґ! — посилає проти нас своє військо.

— Навіть будучи королевичем, Мандан був слабким і примхливим. Він жив під крилом своєї матері, — сказав Колл, дивлячись на свій закривавлений бойовий молот. — Він так і не оговтався від її смерті.

Елліель була блідою, виснаженою боєм, поєдинком з Кейдом, а ще більше — тим, що вона усвідомила. Її голос звучав похмуро і тихо.

— Це справа рук Уто, Володарю. Мандан — просто маріонетка.

До них підійшов Бален.

— Чим моє місто заслужило на таке? Чому конаґ обрав Янтон? Чому він наказав солдатам палити садиби і завдати лиха стільком невинним людям? Ми очікували, що нам доведеться захищатися від Лютих!

— Так він надіслав нам повідомлення. — Колланан зціпив зуби. — І я надішлю йому свою відповідь. — Він подивився на тіла, розпростерті на полі бою, потім повернувся до трьох Хоробрих. — Ти прийняв правильне рішення, Ганге. Я вірю в честь Хоробрих. Прошу тебе залишатися вірним їй.

Чоловік з грубими рисами пристебнув реймер до пояса і поклав руку на ефес меча.

— Упродовж століть моя раса трималася за ненависть до ішаранців, увесь цей час плануючи війну помсти. Передчуття помсти саме по собі приносило нам втіху. Так, ішаранці заподіяли нам зло в давні часи... але за багато поколінь до того Люті скористалися нашими предками. Ми напівкровки, тому що вони зґвалтували наших матерів, примусили наших батьків злягатися з ними. Жодна дитина-Хоробра не була зачата в любові, а лише в насильстві.

— Ми нічим не зобов’язані Лютим, — мовила Елліель. — Це знає навіть Уто.

Колланан відчував, що на ньому лежить важка відповідальність правителя. Як король він згуртував свої округи, своїх васальних лордів, залучивши всіх охочих пройти навчання і стати солдатами. Після закінчення останньої ішаранської війни багато відданих ветеранів оселилися в Нортеррі, і він закликав їх усіх до зброї. Було легко переконати їх боротися проти зловісних Лютих.

Однак тепер йому доведеться вести війну на два фронти, проти двох різних ворогів, — і одному з них зовсім не обов’язково було ставати його ворогом. Дивлячись на загиблих з обох сторін на полі бою, Колланан думав про те, як ці остерранські солдати перетинали всю країну з єдиною метою — напасти на містечко, яке нічим їм не загрожувало. Чому Мандан продовжував цей безглуздий конфлікт, коли всі зусилля слід було спрямувати на боротьбу проти Лютих? Чому він відмовляється бачити небезпеку?

Чи повинен він тепер розділити нортерранську армію і відправити війська до кордону з Остеррою? Йому знадобляться всі його бійці, щоб захиститися від помсти крижаних Лютих, але він не міг проігнорувати цей неспровокований напад з боку конаґа Мандана. Він сумнівався, що з усього цього може вийти щось добре.

Як би він хотів, щоб Тафіра була тут. З нею можна було б порадитися, і вона знайшла б слова підтримки для нього. Вона завжди була наймудрішою його радницею, яка розуміла його як ніхто інший. Він сподівався, що вона вберегла Феллстафф. Місто залишилося в надійних руках.

Він знову поглянув на тіла, звертаючи увагу на те, що на одних мертвих солдатах був символ Нортерри із зображенням гори, а на інших — відкрита рука Співдружності. Поруч бродив Бален, вираз його обличчя був сповнений огиди.

— Коли позбираємо мертвих, я хочу відокремити своїх бійців від... цих чоловіків. Спалимо зрадників? Поховаємо їх у безіменних могилах.

Колл відчув, як його обличчя спалахнуло від гніву.

— Кров предків, я не буду продовжувати це неподобство, це божевілля! Ці солдати виконували накази, але накази ці були злочинними.

— І сам Кейд був злочинцем, — додала Елліель.

Колл кивнув.

— Мандан, можливо, й порушив Хартію Співдружності, але я цього робити не буду. Я все ще вірю в три королівства. Обходьтеся з їхніми загиблими з повагою. Кожен солдат має, напевно, якісь записи або щось, за чим його можна впізнати. Наші хранителі запишуть імена всіх, хто загинув тут, — з обох сторін — і намагатимуться зберегти їхній спадок. — Ця думка змусила його озирнутися навколо. — Де Шадрі? Хіба вчена дівчина не була з вами? І Тон. Де він?

— Вони обстежували північну частину міста. — Вираз глибокого занепокоєння проступив на обличчі Елліель. — Я поїду пошукаю їх. — Хоробра, схопивши віжки найближчого коня, заскочила на нього і помчала галопом до міста.

Елліель звернула до руїн, згадавши, що її друзі збиралися досліджувати таємничу воронку. Вона вигукувала їхні імена і з полегшенням зітхнула, знайшовши їх і побачивши, що вони обоє живі.

Тон помахав їй рукою.

— Елліель, моя кохана! Вороги переможені? Ти добре подбала про них?

— У мене були помічники. — Коли вона під’їхала ближче, кінь захропів, чомусь опираючись і не бажаючи наближатися до Тона, але Елліель змусила його слухатися. Побачивши кров, що вкривала срібний нагрудник і рейтузи Тона, вона кинула погляд поверх нього і помітила понівечені тіла, розкидані по безлюдній площі. — Солдати Кейда прорвалися сюди? Ти бився з ними?

— Лише кілька десятків, але я... — Він знизав плечима і відвів погляд глибоких синіх очей. — Я не пам’ятаю, що саме сталося.

Шадрі трималася тихше, ніж зазвичай, і була явно стривоженою. Вона витерла обличчя, але не змогла стерти з нього розгублений вираз.

Коли Елліель зіскочила зі свого неспокійного коня і Тон пригорнув її, вона відчула якийсь незвичний різкий запах, який ішов від нього, щось сухе і зовсім незнайоме, не схоже на піт, кров або пил.

Тон досі був, немов у тумані.

— Я відчув гнів, що йшов від цих руїн, а ще я відкрив у собі несподівану силу. — Він відсторонився від неї, наче від її дотиків йому було не по собі. — Я відчув справжню силу, і я відчув тебе, Елліель. — Він розгублено їй посміхнувся. — Я відчув твою лють — і вона зробила мене сильнішим.

Хоробра дивилася на розбризкану кров, пошматовані тіла.

— Ці рани не від меча. Що сталося?

— Тут було чудовисько, — випалила Шадрі. — У тому місці, де я ховалася, було темно, але я знайшла скульптуру дракона, вирізану з димчастого скла, і вона випромінювала... злу силу. Ця сила відлунювала всюди. А потім я мигцем побачила луску, зуби, пазура. — Вона озирнулася на роздерті тіла, відчувши нудоту. — Хотіла б я знати, що це було, але я боюся знати.

Тон з невпевненим виглядом зробив крок назад.

— Щось із мене вийшло... я думаю. Я не бачив. — Він розвів пальці, стиснув їх у кулаки і розвів знову.

— Ця істота була величезна, — додала Шадрі. — Уся темна, з палаючими очима.

— Дракон? — Елліель була готова розсміятися, але побачила, що Шадрі говорить цілком серйозно.

— Або щось схоже на дракона. Воно було величезне і весь час рухалося. — Шадрі подивилася на Тона, і він відвів погляд, ніби відчуваючи сором.

Елліель не могла зрозуміти, про що говорить учена дівчина. Тон продовжував безпорадно дивитися на свої руки.

Нарешті Шадрі сказала:

— Ми не знаємо, ким є Тон, правда? Його поховали під горами, і ми навіть думали, що його історія схожа на легенди про самого Кура. Який зник, щоб десь сховатися. — Вона важно ковтнула.

Тон, здавалося, боровся з власними думками.

— Я не пам’ятаю.

Шадрі подивилася на Елліель.

— Тон нічого не знає про своє походження. Він був замурований ще за часів воєн Лютих. Ти знайшла його всередині гори Вада. А що, як його якимось чином... заразив дракон?

Елліель стало страшно від того, що збиралася сказати вчена дівчина.

Шадрі часто видавала нестримним потоком запитання, відомості чи будь-які випадкові ідеї, що спадали їй на думку. Однак зараз вона говорила повільно, зважуючи кожне слово, наче боялася озвучити власні здогади.

— Є й інше пояснення, чи не так? Ми знаємо, що ще поховано під горами Хребет дракона. Щось могутнє. — Вона моргнула. Тон дивився на неї, не заперечуючи, не намагаючись її зупинити. Здавалося, він змирився з тим, що її слова можуть виявитися правдою.

— А що, як сам Тон і є Оссус? — сказала нарешті Шадрі.