Війна помсти

81

Двоє Хоробрих верхи на бойових конях приїхали до тренувального селища, похмурі й готові до бою, наче в них розгорівся вогонь помсти. Учитель Онзу традиційно привітав їх, коли вони вийшли з лісу, а діти з цікавістю скупчилися навколо.

Титан, Хоробрий з такими широкими плечима, що його голова здавалася маленькою, незважаючи на товсту шию, сидів, закинувши за спину важкий чорний плащ, на поясі у нього висів відполірований реймер, а великий палаш був прилаштований на правому стегні. Вбрана у чорний однострій жінка поруч з ним, Дженна, мала вічно кислий вираз обличчя, який робив її непривабливою, навіть якби в неї були більш витончені риси обличчя.

Титан поглянув униз, сидячи в сідлі.

— Ми їхали швидко й зупинимось тут лише на кілька годин. Ми їдемо на війну.

Дженна подивилася на Онзу так, ніби була розчарована тим, що він тут.

— Ви можете приєднатися до нас, якщо хочете. Ви завжди говорили про свою майстерність у бою, тож можете знадобитися на війні помсти. — Хоробра нахмурилася, глянувши на юних учнів, а потім знову звернулася до лисого майстра. — Ви зібрали речі?

— Я чув заклик Уто до Хоробрих, але у нас є й інші покликання. — Онзу вказав на дітей. — Доля наступного покоління в моїх руках.

— Якби ви навчали їх швидше, вони могли б поїхати з нами зараз і битися, як і належить Хоробрим, — додала Дженна. Її кінь пирхнув, ніби погоджуючись.

Кремезний воїн хмикнув.

— Чому б не взяти дітей? Вони ж можуть битися. Вони ще юні, але вони Хоробрі.

— Хіба що ваше навчання слабке, — пробурмотіла Дженна. — Воно не завжди успішне. — Вона відвела очі, коли щоки Онзу спалахнули жаром.

Він знав, що вони мають на увазі його сина Ондера.

— Мене там не було. Я не знаю, що він пережив або чому зробив те, що зробив.

Як стверджувалося, Ондер запанікував під шаленим натиском божка, що напав на Міррабай. Молодий Хоробрий втік, рятуючи своє життя, і залишивши Уто самого боротися з ненажерливим божеством.

— Я була присутня, коли він отримав руну забуття, — мовила Дженна. — Ондер не заперечував звинувачень. Він прийняв татуювання і пішов — зломлений, без пам’яті, — і більше не був Хоробрим. — У її голосі не було співчуття, і Онзу не міг зрозуміти, кидає вона йому виклик чи звинувачує.

— Ми знаємо, що Уто розповідає багато історій. Іноді вони нічого не значать, — сказав Титан, і його слова прозвучали несподівано примирливо. — Нам знадобляться їжа і вода, але ми не залишимося на ніч. Ми зможемо проїхати ще багато миль, поки сонце не сіло.

— Ми дамо вам те, що вам потрібно, — запевнив Онзу. — Але я залишаюся тут.

Діти-Хоробрі з цікавістю спостерігали, як двоє вершників спішилися. Онзу вказав підборіддям, і двійко найстарших хлопців схопили поводи і відвели коней, прив’язавши їх до стовпа біля дерев’яної статуї древнього першопрохідця — Хороброго Олана.

— Дайте нам поїсти, і ми поїдемо далі. — Дженна сягнистим кроком рушила до однієї з центральних осель. Хоробрі були спітнілі і втомлені після тривалої подорожі.

Онзу гаркнув на дітлахів, що витріщалися на гостей.

— Повертайтеся до своєї роботи. А якщо вам не призначена робота в саду або збирання дров, тоді тренуйтеся! Немає меж досконалості!

Увійшовши до своєї оселі разом з гостями, учитель швидко повикладав на стіл ситну їжу. Він дістав з комори копчені ковбаси і шинку, додав черствого хліба і кілька пізніх яблук. Титан і Дженна жадібно накинулися на їжу. Онзу наповнив їхні келихи водою з глечика.

— Уто закликав усіх боєздатних Хоробрих готуватися до повномасштабного вторгнення Ішари, — сказала Дженна. — Ми порушили умови служби у своїх лордів, бо війна помсти важливіша. — Вона кинула на Онзу важкий погляд. — Уто закликав усіх Хоробрих.

— Так, я чув розповідь Уто, — мовив Онзу. — Але, можливо, ви чули ще не всі розповіді. Пригадайте про Лютих і дракона Оссуса. Ви, мабуть, знаєте про ворушіння під горами Хребет дракона, про виверження вулкана Вада?

— Ми також пам’ятаємо про Валаеру та знищення Хоробрих, — втрутився Титан, наколовши на кинджал великий шматок шинки. — Це більше стосується нас особисто, ніж стародавній міф.

— Уто мені теж не повірив, — пробурмотів Онзу. — Що ти мав на увазі, кажучи, що він розповідає багато історій?

Титан збентежено підібгав губи.

— Був лист... від короля Колланана. — Хоробрий подивився на Дженну, яка була явно незадоволена тим, що він розповідає про це. Дужий чоловік сплів пальці і поклав великі, мов валуни, руки на грубий стіл. — Лист Колланана призначався Конндуру, але він надійшов після того, як ішаранці його вбили. Натомість його отримав Мандан. Уто назвав це відволіканням уваги і переконав Мандана знехтувати написаним у листі, проте чутки все одно просочилися.

— Я не вірю в те, що там написано, — сказала Дженна, розкусивши одне з яблук навпіл, разом із серцевиною. — У нас є справи важливіші, ніж божевільні казки про ще одного зганьбленого і пропащого Хороброго.

Спогад про Ондера майнув у голові Онзу, і він відклав ковбасу та сухий хліб. Палкий юнак зі світлими мріями пішов у світ, щоб стати паладином і створити безсмертний спадок для себе. Онзу ніколи не бачив свого сина після його падіння — зі складним татуюванням на обличчі, руною забуття...

— Якого ще знеславленого Хороброго ти маєш на увазі?

— А скількох ви знаєте? — з викликом, уїдливо спитала Дженна.

— Елліель, — відповів Титан.

Онзу здивувався.

— Жінка, яка вбила дітей у володіннях лорда Кейда?

— Так стверджував Уто, — відповів Титан.

— Це саме те, що вона зробила, — сказала Дженна. — Мені достатньо слів Уто.

— У листі короля Колланана сказано інакше. — Кремезний Хоробрий, очевидно, не був щасливий від цих знань. — Елліель знайшла якийсь спосіб подолати свою руну забуття, і тепер вона звинувачує Уто в тому, що він використав її, щоб звинуватити у всіх гріхах. Вона говорить, що лорд Кейд зґвалтував її і що леді Альмеда погрожувала викрити, що вони таємно тримають ішаранських рабів, які збирають для лорда морські перли.

— Не така вже це й таємниця, — пирхнувши, докинула Дженна.

Онзу був збитий з пантелику.

— А який стосунок до цього має Елліель?

— Король Колланан каже, що вона відновила свої спогади, — пояснив Титан. — І що Уто вигадав історію про вбивство дітей, а насправді цього ніколи не було. Він просто хотів, щоб пам’ять Елліель зникла. Він хотів, щоб її сором був таким великим, що вона ніколи б не стала дошукуватися відповідей. — Кремезний чоловік був явно засмучений цією думкою.

Дженна підвелася.

— Годі вже! Ми — воїни, а не старі прачки, які пліткують поміж собою.

У Онзу все стиснулося всередині, коли він згадав жорсткого й похмурого Хороброго, якого він навчав. В Уто завжди була темна грань, і його етика почасти залежала від обставин.

— Король Колланан надіслав листа? Хіба слово короля Співдружності не варте уваги?

— Заклик конаґа Мандана сильніший. — Риси обличчя Дженни загострилися від напруження, і воно стало ще більш негарним. Хоробра відійшла від стола, не звертаючи уваги на залишки їжі на ньому. — Нам треба йти, вчителю Онзу.

— Цьому я радий, — сказав він, використовуючи свої слова, як батіг. Думки продовжували крутитися у нього в голові. — Якщо Уто вигадав цю історію про Елліель і затаврував її руною забуття, звідки нам знати, що він не зробив те саме з Ондером?

Хоробра подивилася на нього, і все її тіло випромінювало насмішку. Навіть Титан тепер не виявив жодного співчуття.

— У Міррабаї було багато свідків. Боягузтво Ондера не підлягає сумніву.

Старий учитель цього й боявся.

— Але якщо є питання, поставлене Елліель і підтримане королем Нортерри, хіба не варто його розглянути? Кодекс честі тече в наших жилах сильніше за будь-яку кров і горить яскравіше за будь-який реймер. Якщо Уто зрадив одного з нас, то чи підете ви за ним на війну? А що, як він маніпулює конаґом Манданом? — Онзу підвищив голос, і напруга в кімнаті зросла. — Чи честь Хороброго нічого для вас не означає?

— Війна помсти означає більше, і Уто нарешті приніс її нам, — відказала Дженна. — Справжній Хоробрий відчув би той самий заклик і не базікав би про Лютих та драконів.

Її слова були схожі на ляпас, і руки Онзу потягнулися до манжети його реймера. Дженна смикнулася за власною зброєю, але Титан зупинив їх обох.

— Ми залишимо нашу боротьбу для справжнього ворога. Наші коні вже встигли відпочити. — Титан попрямував до дверей. — Дякую за їжу. Ми їдемо до Конвери.

Двоє Хоробрих вийшли, направившись до своїх коней. Коли вони від’їхали, Онзу відчув, що якась частина самого його єства руйнується всередині нього.