Війна помсти

103

Король Колланан залишився у місті Лютих лорда Балена, аби допомогти вцілілим оговтатися після битви. Хранителі збирали історії кожної людини, яку їм вдавалося знайти, а мертвих було спалено з почестями на погребальних вогнищах. Він також відрядив Ласіса і Ґанта разом із загонами своїх солдатів до сусіднього Янтона, щоб вони допомогли відбудувати зруйновані господарства та обійстя.

Коли король зустрічався зі своїми Хоробрими, васальними лордами і бойовими командирами, йому ставало важко на серці. Вони обговорювали те, що сталося, і, що ще важливіше, як повинна відповісти Нортерра. Коля був виснажений і засмучений. Він не мав жодного бажання вступати в міжусобну війну з Остеррою, але його обурення зростало з кожною годиною. Ще до того, як покинути руїни Лютих, він написав термінового листа і відправив вершника на швидкому коні до короля Адана в Баннрію, повідомляючи йому страшні новини — і попереджаючи, що Мандан може влаштувати щось подібне і проти Судерри.

Вирішивши, що час повертатися до Феллстаффа, Колл зібрав частину свого війська і відправився додому в супроводі Елліель і Тона. Він був впевнений, що Тафіра підтримує порядок і безпеку в місті, як робила це завжди, але крижані Люті могли обрати будь-який момент, щоб атакувати місто силами всієї їхньої армії.

Втомлений Колланан їхав, не поспішаючи, головною дорогою до Феллстаффа, але, коли він дістався міських мурів, то помітив, що в місті неспокійно. Змарнілий охоронець одразу біля брами замахав руками і закричав королю:

— Королеву викрали, Володарю!

Поки він розпачливо вигукував ще якісь подробиці, Колл, пришпорюючи Шторма, вже погнав коня галопом до замку, У супроводі Елліель і Тона він влетів у двір, голосно кличучи слуг, зриваючи голос до хрипоти. Вибіг Покл, блідий, з широко розплющеними очима і скуйовдженим волоссям.

— Що тут сталося? — закричав Колл. — Відповідай! Негайно! Де королева?

Юнак кинувся йому назустріч, розмахуючи руками.

— Королю Колланане, це були ті жахливі солдати Співдружності! Вони вкрали коней зі стайні, а королева намагалася їх зупинити. Вона метнула в них свої ножі, вбила двох, але вони... вони забрали її! — Покл шмигнув носом. — Вони просто залишили тіла. Навіть не забрали своїх товаришів.

Колл відчув, як у ньому наростає лють.

— Якби в Тафіри було більше ножів, вона б убила більше ворогів. Куди вони поїхали? Коли це сталося?

На подвір’я вибіг один з охоронців.

— Вони втекли посеред ночі. Одразу після того, як ви із солдатами вирушили на допомогу лорду Балену.

— Кіннотники поскакали за ними, спробують їх впіймати, — додав Покл. — Але вони ще не повернулися. — Інші охоронці й слуги висипали з замку, перекрикуючи одне одного, але Колланан вже зрозумів головне. Рондо та його люди втекли з міста, і вони будуть триматися подалі від основних доріг. Королева Тафіра була їхньою заручницею.

Один з охоронців, убитий горем, видавив із себе:

— Ми вислали чотири пошукові групи, Володарю. Вони їх знайдуть.

— Вам слід було відправити решту армії! — Бажання негайно діяти бушувало в ньому. Тафіра! Вони вже, мабуть, на півдорозі до Конвери.

Охоронець, вражений почутим, роззявив рота, а потім заперечив:

— Але ж тоді Феллстафф був би беззахисний! Ви вже забрали всіх солдатів, які могли поїхати з вами. Через крижаних Лютих ми не могли...

Кружляючи верхи на Штормі по подвір’ю, Колл витягнув свій бойовий молот. Після битви він очистив його від крові та обмотав руків’я зброї шкірою.

— Я знайду її. Скажіть мені, в який бік вони поскакали. — Він не мав часу на відпочинок.

З казарми підійшли ще кілька охоронців замку.

— Пошукові загони прочісують всю місцевість. Вони їх вистежать. Ми відправили найкращих шукачів, які залишилися в місті.

Інший чоловік промовив тремтячим голосом:

— Володарю, зараз ви більше нічого не зможете зробити.

— Я завжди можу щось зробити. — Колл заскреготав зубами. — Вони не посміють завдати їй шкоди. — Але потім він згадав, що вже зробив Мандан. Йому хотілося кричати. Після розгрому війська Кейда він сподівався повернутися додому переможцем і планувати подальші військові дії. Тепер Колланан відчував, що йому потрібно негайно їхати рятувати дружину. — Я мав знати, що не можна довіряти цьому негіднику Рондо. — Його серце було готове розірватися. — Правду кажучи, я ніколи йому не довіряв, однак я не вірив, що він здатен на таку зраду. — Він загарчав. — Як і Мандан.

— Я думаю... я думаю, що це сталося від несподіванки, Володарю, — сказав Покл. — Люди Рондо просто намагалися втекти, а королева, схоже, стала їм на заваді. Ось вони й викрали її.

— Вони, очевидно, відвезуть її до конаґа і вимагатимуть викуп, — припустила Елліель.

— Кров предків! — скрикнув Колланан. — Вона прожила в Нортеррі три десятиліття як моя королева, вона правила разом зі мною. Але вона ішаранка. Мандан використає це. Він повісить на неї всі гріхи.

— Уто теж скористається цим, — мовила Елліель. — Ми повинні знайти її до того, як вони дістануться Конвери.

Колл спішився і передав поводи Шторма конюху.

— Мені потрібен свіжий кінь, щоб я міг вирушити на пошуки чимшвидше. — Він попрямував до замку, даючи вказівки зібрати ще один пошуковий загін. Бажаючи виплеснути свій гнів, але не знайшовши підхожої мішені, він змахнув своїм бойовим молотом у повітрі.

Так, Люті мали намір знищити людський рід, але навіщо його власним союзникам нападати на Нортерру? Навіщо законному конаґу оголошувати війну одному з трьох королівств? Мандан своїми діями роздирав Співдружність на частини.

Невдовзі на змиленому коні прискакав ватажок пошукової групи. Приголомшений, брудний і змоклий, він закричав посеред двору, злізаючи з коня і від утоми плутаючись у стременах:

— Ми вистежили Рондо і його людей, Володарю! — Чоловік виглядав так, ніби плакав всю дорогу до міста. — І ми знайшли королеву.

Колланан у зім’ятій розхристаній сорочці вискочив на двір. Він схопив чоловіка за руку, одночасно волаючи, щоб у стайні поквапилися з новим конем.

— Веди мене туди. — Елліель і Тон підбігли до нього, теж готові одразу вирушати.

— Надто пізно, — просипів, задихаючись, чоловік, його голос надломився. — Надто пізно!

Колл притис його до стіни.

— Ми знайдемо тобі свіжого коня. Заскакуй у сідло і помчали! Вам вдалося впоратися з капітаном Рондо? Чому ти не привіз королеву?

— Надто пізно, Володарю. Надто пізно. — Розвідник заридав. Конюхи вивели спішно осідланих коней, і Елліель з Тоном сіли верхи. Розвідник виглядав, мов пришиблений, коли залізав у сідло свого нового коня.

Від наростаючого жаху в Колла відібрало мову.

Вони галопом понеслися крізь пагорби за втомленим розвідником, Елліель і Тон трималися поруч. Хоробра вигукнула, перекрикуючи стукіт копит:

— Скажи мені, що сталося.

— Всі мертві!

— Солдати Рондо вбиті? Хто їх вбив? — зажадав негайної відповіді Колл. — А королева?

— Усі, Володарю. Усі мертві. — Чоловік згорбився в сідлі і пришпорив коня, ніби намагаючись випередити принесені ним новини. Колл відмовлявся чути сказане ним.

Червона пелена застила йому очі, і він лише знову й знову підганяв свого нового коня, поки той ще міг витримувати таку шалену скачку. Він не хотів приймати почуте. Він увесь час думав про свою прекрасну дружину з її незвичайною мудрістю, про те, як вона завжди була вірною йому.

— Ох, Тафіро... — Він провалився в порожнечу бездумного заперечення, яке не відпускало його, у горлі пересохло, тіло боліло після битви та багатьох днів, проведених у сідлі. Він не впускав у свій розум жодної думки.

Знесилений, посірілий від горя і жаху посланець нарешті зупинив свого коня на лісовій галявині, неподалік від якої були прив’язані до дерев інші коні.

— Ось це місце, Володарю.

Коли Колланан зісковзнув із сідла і став, похитуючись, на неслухняні ноги, Елліель і Тон теж спішилися і підійшли до нього. Тепер, коли він вже опинився тут, він рухався повільно, нерішуче. Незважаючи на свою невіру, він розумів, що тут знайде, і ненавидів кожен свій крок.

Розвідник знову почав плакати. Четверо солдатів Нортерри охороняли місце, де все це сталося. Колланан відчував запах крові в повітрі.

На галявині він побачив розкиданих по траві мертвих солдатів — капітана Рондо та його супровід. Усіх безжально вирізали.

— Хто їх убив? — спитала Елліель. — Я ніколи не бачила такої бійні.

Тон, спритно й легко рухаючись серед тіл, оглянув убитих. Елліель витягнула меч, іншою рукою торкнулася реймера, хоча загроза вже давно минула.

— Ми знайшли їх в такому вигляді, — сказав один з розвідників.

Слова Колла застрягли в горлі, його душили готові вирватися ридання.

Він побачив велике дерево на краю табору і тіло, прив’язане до стовбура мотузками.

Хтось перерізав їй горло.

Колл рушив туди, ледь переставляючи важкі, мов валуни, ноги, кожен крок давався з величезними зусиллями. Він став перед Тафірою, її безживне тіло, прив’язане до дерева, обвисло на мотузках. Її голова похилилася вперед, підборіддя впиралося в груди, очі були заплющені. Кров, що витекла з шиї, просочила підбитий хутром халат, пишне темне волосся скуйовдилося.

Колланан заплакав. Він обхопив її тіло в останніх обіймах і занурив обличчя в її волосся.

— Вони вбили тебе, кохана. Ох, вони вбили тебе! — Він тримав її довго-довго, і всі мовчали, даючи йому змогу виплеснути своє горе.

Він думав про всі ті моменти, коли він обіймав Тафіру протягом тридцяти років.

— Вони зробили це. — Нарешті він відірвався від неї, думаючи лише про каральну армію Кейда, напад на місто Балена, жахливі накази Мандана. — Вони зробили це, — повторив він знову. — Вони зробили це.

Він бився з крижаними Лютими. Він протистояв ішаранцям під час давньої війни, і він знав, що вони вчинили з Конндуром на острові Фулкор. Але дивлячись на свою вбиту дружину, він вирішив, що справжніми чудовиськами виявилися ті, хто належав до його власного народу.

— Вони зробили це!

Тим часом Тон присів навпочіпки перед убитими солдатами Співдружності.

— Але хто це зробив?

Розвідник відповів:

— Усі вони були мертві, коли ми знайшли табір. Навіть їхні коні були роздерті на шматки.

Насторожившись, Елліель повільно обернулася по колу в очікуванні, що якась страшна сила може виринути з темно-сріблястих сосен, які їх оточували.

Тон доторкнувся до глибоких ран на тілах мертвих солдатів, слідів ударів на їхніх обладунках. Він нахилився ближче, звузивши глибокі сапфірові очі, і понюхав повітря. Потім підійшов і присів біля капітана Рондо, у якого виднілася смертельна рана в грудях, там, де вістря списа пронизало його серце. Оглянувши її, Тон випростався легким плавним рухом.

— Ці рани завдали Люті. Пошуковий загін Лютих убив тут усіх. — Він кивнув у бік Тафіри. — Королеву теж.

Колланан перерізав мотузки і якомога обережніше опустив тіло дружини на землю. Він відчував, що душа його вмерла, і в той же час його розум палав і кричав, відмовляючись вірити в побачене.

— Або капітан Рондо спочатку вбив її, а потім Люті вбили їх усіх. Інакше чому її так зв’язали?

Тон знизав плечима.

— Це неможливо з’ясувати напевно.

— Навіть якщо її вбили крижані Люті, вона опинилася тут лише через них. — Колл, охоплений гнівом, не зводив очей з мертвих солдатів супроводу. Сльози котилися по його щоках і стікали у бороду. Він відчував себе порожнім, але всередині цієї порожнечі він знайде сталь, знайде молот. Король Нортерри був оточений ворогами.

— Вони зробили це, — повторив він, маючи на увазі всіх і кожного, хто наважився виступити проти нього.