Війна помсти

42

На самоті й тиша здавалася іншою. Тепер, повернувшись із пустелі до замку Баннрії, Адан інакше бачив тіні, відчував великий простір у своїй опочивальні, чув тихе відлуння в коридорах. З від’їздом Пенди в замку не стало й багатьох пов’язаних з нею звуків, які більше не відволікали його увагу. У їхній спальні дерев’яна підставка стояла порожня — тепер на ній не було двох ска, що завжди супроводжували жінку.

Його дядько вирушив до Нортерри, але, якщо Адану хотілося гамору і розмов, він завжди міг піти до залу засідань, бенкетної зали, тронної зали. Його міністри, радники та васальні лорди збиралися там і представляли звіти про військову підготовку та оборонні заходи по всій Судеррі. Але такі розмови були лише словами, без тепла товариства його дружини.

Він також зрозумів, як йому бракує веселих балачок Гейла Орра та його допомоги на засіданнях ради, торгових переговорах і під час військового планування. Гейл часто захоплено розповідав історії про своє життя серед утауків.

Пізно вночі, коли всі розійшлися по спочивальнях, Адан піднявся на оглядовий майданчик, щоб подивитися на зорі. Принаймні тут він очікував, що буде на самоті, тому самотність сприймалася менш болісно. Повітря було сухим, ніч — ясною. Адан стояв, слухаючи тихий гомін Баннрії, дивлячись на звивисті вулички та будівлі, зведені на фундаментах, які були закладені ще тоді, коли люди, що вижили після воєн, заснували це перше місто.

Адан подивився на зорі. Він був королем Судерри, але він також був чоловіком, а його дружина була десь далеко. У безпеці, як він сподівався. Це робило його самотність лише трохи стерпнішою.

Король Адан отримав звістку про наближення процесії: похмурі вершники переїжджали від міста до міста, подолавши весь шлях аж від самої Конвери. Очевидно, вони везли частину тіла його батька, виставляючи її напоказ, як якийсь трофей.

Напружений, мов стиснута пружина, він викликав капітана Ельціората п’ятьох вартових Стяга, щоб вони супроводжували його.

— Нам потрібно перехопити їх, поки вони не досягли міста. Не впевнений, що хочу бачити їх у Баннрії, враховуючи те, що, як я думаю, у них є...

Біль у серці посилився, коли його загін, у обладунках зі шкіри та металу, з прапором Судерри — червоним стягом на жовтому тлі, — галопом промчав крізь браму. Опинившись за мурами міста, король пустив коня риссю.

Вони перехопили процесію конаґа за п’ять миль до Баннрії. Двадцять солдатів у обладунках Співдружності їхали урочистою ходою, з ними була жінка середнього віку в коричневій мантії хранительки, двоє служителів святилища пам’яті Конвери та зброєносець конаґа. Білий кінь у складі процесії ступав спокійно, його грива була оздоблена стрічками темно-синього кольору, улюбленого кольору батька. Адан у глибині душі знав, що лежить у маленькій позолоченій скриньці.

Процесія зупинилася, і хранителька випросталася у сідлі. Адан пригадав хранительку Науру, ще з часів свого дитинства, коли вчителі змушували Мандана і його вивчати життєписи видатних чоловіків і жінок на заняттях з історії.

Наура вклонилася.

— Королю Адане Старфолле, для нас велика честь, що ви виїхали нам назустріч. Наш сержант хотів щодня мчати з усіх сил, поспішаючи до Баннрії, але я відчувала, що важливість цієї процесії вимагає повільнішого руху, щоб усі мешканці трьох королівств могли віддати шану і відчути обурення тим, що було зроблено з Конндуром Хоробрим.

Намагаючись опанувати свої емоції, Адан жалкував, що Пенди нема поруч. Вони з королевою мали б разом прийняти цю сповнену болю реліквію. Він спрямував свого гнідого ближче до білого коня, щоб можна було подивитися на позолочену скриньку.

— Мені повідомили, що ви возите частину батькового тіла... але це не може бути правдою. — Адан надав твердості своєму голосу. — Вірні солдати Співдружності чи віддані хранителі святилища пам’яті не могли проявити такої неповаги.

Наура застигла від такого докору.

— Неповага, Володарю? Якраз навпаки І Ми поділяємо не лише долю, але й фізичну присутність убитого конаґа. Слова можуть говорити одне, легенди можуть розростатися і змінюватися під час кожної розповіді, але це... — Вона простягнула руку і поклала її на маленьку скриньку. — Фізичну реальність неможливо заперечувати. Це рука вашого батька. Конаґ Мандан відправив інші процесії зі священними останками Конндура Хороброго до всіх трьох королівств. Кожен має побачити їх.

Сержант армії Співдружності проскрипів крізь стиснуті зуби:

— Ішаранські тварини зробили більше, ніж просто вбили вашого батька, королю Адане. Це був удар по всій Співдружності! — Він майже випльовував слова. — Конндур був мудрим чоловіком, який прийшов до них, шукаючи миру, а вони... вони порубали його!

Хранителька Наура заговорила більш заспокійливим тоном.

— Кожен відчуває біль від цієї рани, Володарю. Кожен заслуговує на те, щоб побачити це. — Вона вказала на маленьку скриньку.

Від нового нагадування про те, що сталося з батьком, Адан знову відчув, як його охоплює скорбота. Він спробував заговорити, але йому перехопило горло. Він перевів подих і опанував себе.

— Що саме ви привезли? І навіщо?

Хранителька відкрила скриньку й показала відрубану руку Конндура — сіра шкіра, скручені пальці. Ця вицвіла засохла рука могла належати будь-кому, але перстень-печатка з аквамарином не залишав сумнівів. Адан ледь стримував огиду та жах. Цими пальцями батько торкався його обличчя, цією рукою записував свої спостереження за зорями. Сльози навернулися йому на очі, і він відвернувся.

— Закрийте кришку. Мандан... мій брат прислав це мені?

— Не вам, Володарю! — відказала Наура. — Усім людям Судерри! Коли ми досягнемо замку Баннрії, наша процесія завершиться. Ми виставимо це напоказ у вашому святилищі пам’яті, або ви можете спорудити спеціальний пам’ятник у палаці. Відвідувачі зможуть роздумувати про жахливу долю вашого батька, яка спіткала його від рук ішаранських чудовиськ. Ви триматимете високо правицю Конндура і закличете їх усіх на війну.

— На війну? — невдоволено перепитав Адан.

Хранителька невпевнено йому посміхнулася.

— Так. На війну проти Ішари.

Адан відчув тугий вузол у животі. Він і так ходив тут по лезу бритви, не підпускаючи близько піщаних Лютих, відволікаючи увагу королеви By, яка наполягала, щоб люди приєдналися до її війни. Хранителька та її супутники не розуміли цього, а брат відмовлявся розуміти.

— Ваша процесія закінчиться зараз, — відказав Адан, його гнів наростав. — Що б подумав мій батько, якби дізнався, що його тіло порізали на шматки і розіслали по всій Співдружності, щоб люди могли витріщатися на них? Він був Конндур Хоробрий! Він воював в ішаранській війні. Він правив трьома королівствами двадцять вісім років. У нього був брат Колланан Молот і двоє синів, Мандан і я. Він любив спостерігати за зірками, бо хотів зрозуміти всесвіт.

Поки Адан розповідав про спадок свого батька, у нього в пам’яті зринали все нові й нові спогади.

— Він любив полювати, любив плавати на човні по з’єднаній річці до моря. Він створив власний календар, щоб вивчати пори року, і думав, що розуміє їх, бодай трохи. Він... — голос Адана знову зірвався, але він продовжив. — Ми з ним разом спостерігали за небом. Він назвав мене Старфолл, зорепад, бо однієї ночі ми разом побачили зірку, що падала.

Він звернувся до Хранительки:

— Оповідь про життя мого батька довга — нею можна заповнити багато томів. Історики повинні мати правдиві відомості про Конндура Хороброго. Ваші писарі їх записують, чи не так?

— Так, Володарю. Найкраще ми описали його жахливу смерть і віроломство ішаранців. Хай би якими були його численні великі справи, саме вбивство буде тим, що люди пам’ятатимуть найбільше про вашого батька. Ось чому ці процесії такі важливі. Люди повинні бачити і пам’ятати, як він помер.

Думка про те, що він розмахуватиме відтятою рукою батька, розпалюючи ненависть, була Адану осоружною. Він так наполегливо працював, щоб об’єднати свій народ проти страхітливих Лютих. Він жадав помсти і справедливості, але востаннє, коли він бачив свого батька живим, Адан благав його про допомогу в боротьбі із загрозою, яку становили Люті...

Король пильно вдивився в позолочену скриньку. Кришка залишалася відкритою, посіріла рука лежала, скручена, у складках на подушці з оксамиту. Він зіскочив з коня, ступив два кроки і грюкнув кришкою.

— Вони повніші пам’ятати, проте не повинні бачити. Я зберігатиму руку батька з повагою, на яку він заслуговує, але не дозволю, щоб вона стала предметом хворобливої цікавості.

Він не розумів, про що міг думати його брат. Навіщо Мандан розсилає такі огидні речі? Так, Співдружність повинна належним чином пам’ятати свого загиблого конаґа, і Адан поклявся, що його власні хранителі, менестрелі та оповідачі створять і збережуть легенду про Конндура.

Після виверження вулкана Вада Конндур переконався, наскільки страшною була небезпека, що виходила від Лютих. Він відправився з посольством на острів Фулкор, сподіваючись отримати допомогу ішаранців для боротьби зі спільним ворогом. Емпра Ілуріс, вочевидь, не зрозуміла небезпеки. Так само, як і Мандан, і його Хоробрий Уто. Після того, як Колланан розповів Адану про те, як Уто повівся з Елліель, він зовсім не довіряв цьому чоловікові. Зобов’язаний Хоробрий, який навчав обох королевичів у замку Конвери, завжди здавався людиною непохитної честі, але його вчинки змусили Адана засумніватися в усьому, що він знав про нього.

Тепер він звернувся до своїх вартових Стяга.

— Капітане Ельціор, візьміть скриню і відвезіть її до замку. — Адан побачив переляк на обличчі хранительки Наури, але жестом змусив її мовчати. — Ваша процесія закінчена. Ви можете повернутися додому або продовжити ваш шлях до Баннрії, де вам видадуть провізію на зворотну дорогу, але ви більше не будете продовжувати цю наругу над пам’яттю мого батька.

Адан розвернув коня і, розлючений, помчав шаленим галопом, дозволивши іншим слідувати за собою. Він був самотнім, але зараз йому не хотілося жодного товариства.