Війна помсти

104

Уто мав таємницю, яка ховалася всередині його душі так глибоко, як гниль, що вражає кістки, і Онзу знав це.

Усі Хоробрі були поєднані між собою сполучною ланкою — зв’язком крові, — і лише за надзвичайних обставин, розірвавши цей зв’язок, їх могли відлучити від їхньої спільноти. Син Онзу Ондер був одним з тих, кому стерли пам’ять і вигнали з громади, що об’єднувала всіх Хоробрих. Так само вчинили і з Елліель через невимовно страшний злочин, який вона нібито скоїла.

Якщо тільки Уто не збрехав. Якщо тільки він не влаштував навмисно все так, щоб зруйнувати життя і спадок воїтельки заради «блага Співдружності».

Онзу боявся, що легендарний Хоробрий, радник самого конаґа, міг заплямувати їхню об’єднану спільноту напівкровок своїми безчесними вчинками. Наставник мусив знати правду. Це вже було питанням його власної вірності, а його дії мають бути — повинні бути — продиктовані істиною.

Коли глибока ніч опустилася на тренувальне селище, мов задушливий саван, усі його юні підопічні вклалися спати, адже із самого ранку на них чекали бойові вправи, а сам Онзу попростував темними стежками поміж будинками. У руках він ніс ліхтар, хоча міг би пройти кожен дюйм доріжок селища із зав’язаними очима.

У будинку для гостей ніхто не бував, відколи там заночував Уто. Хоробрий поїхав на світанку після напруженої та неприємної розмови зі своїм старим наставником. Онзу переконав його вирушити в гори і пошукати там правду про дракона, що заворушився глибоко під землею. Він сподівався, що Хоробрий досягне прозріння, але, на жаль, Уто не повернувся. Зі слів Титана та Дженни виглядало так, що Уто й далі був одержимий війною помсти і для нього не існувало нічого іншого. Саме тоді Онзу зрозумів, що вони пішли принципово різними шляхами.

Незгода — це одна справа. А брехня — якою б не була її мета або якими б не були виправдання — це вже зовсім інше. Тривожний зміст листа короля Колланана викликав у старого глибоку тривогу. Онзу мав дізнатися, що Уто зробив з Елліель, мав зрозуміти, чи доведеться йому через цей обман повністю розірвати усі зв’язки з колишнім учнем.

Він відчинив двері хатини, посвітив ліхтарем на матрац. Ніхто не торкався ні подушки, ні тонкої вовняної ковдри, відколи Уто пішов. Ліжко було акуратно застелене, ковдра розправлена. Онзу увійшов, освітлюючи кімнату озерцем жовто-помаранчевого світла і шукаючи щось, що міг залишити Уто.

Хоча решта жителів селища вже спали, старий учитель підкрався, як злодій, до матрацу і став уважно оглядати білизну, подушку, ковдру. Примруживши очі, він нахилився вперед.

Ось воно, пасмо сталево-сірого волосся, що зачепилося за тканину.

Спритними пальцями, які вбили багатьох людей, Онзу висмикнув волосся і підніс його до очей. Так, цього буде достатньо, але далі для його магії знадобиться дещо більше, ніж світло ліхтаря. Потрібен чистий вогонь, вогонь, який живиться кров’ю.

Надворі, прислухаючись до приглушених звуків мешканців лісу та змовницького шепоту вітру в сосновому гіллі, Онзу присів на обстругану колоду, що слугувала лавкою, біля різьбленої статуї стародавнього очільника Хоробрих. Майстер поклав сіре пасмо на гладеньку деревину, туди, де сам часто сидів у роздумах.

Онзу поставив ліхтар на землю і зняв манжету реймера. Як учитель, він рідко використовував цю магічну зброю. Це була не іграшка, і він не хизувався нею перед юнаками та дівчатами, які навчалися тут бойових навичок. Реймер застосовувався лише як крайній засіб, це зброя для найзапекліших битв.

Зараз на нього чекала інша битва.

Онзу міцно стиснув манжету, і біль від золотих зубців був схожий на різкий видих полегшення. Темна кров потекла по його передпліччю, і він штовхнув силою своєї магії, викликаючи полум’я, що спалахнуло навколо металевої манжети, а потім охопило руку.

Яскравий вогонь, чисте полум’я.

Кожен Хоробрий носив у собі своє минуле і свою правду. Хоробрі були напівкровками, в яких магія Лютих переплелася з людською честю та гідністю. У кожній фібрі єства Хороброго відображалося, який вибір він робив у житті і які дії вчиняв. Майстер, що достатньо добре володіє власного вродженою магією, може, знімаючи шар за шаром, як кільця на стовбурі дерева, проявити ці відголоски вчинків.

Упродовж десятиліть Онзу ретельно голив голову, не залишаючи ані найменшої волосинки. Якби він дозволив своєму волоссю відрости, то пасма були б зовсім білими. Хоча в минулому він і приймав погані рішення, Онзу не шкодував про них, він не мав жодних тіней, які б затьмарювали його серце.

Уто залишив по собі це сіре пасмо.

Учитель підняв палаючу руку і затиснув волосся Уто між двома пальцями. Проникнувши всередину цього тонкого пасма, Онзу міг відновити спогади і побачити, що живе в чоловікові, якого він вважав своїм найкращим учнем.

Коли пасмо торкнулося очищувального вогню, крихітний клубок диму згорнувся, а потім розвернувся низкою розмаїтих зображень. Онзу, зберігаючи напружену зосередженість, витягував і перебирав ці зображення. Його охопив розпач, коли він побачив, як Уто бореться зі страхітливим божком у приморському містечку. Міррабай. Поруч з ним бився ще один паладин-Хоробрий, молодий чоловік — Ондер! І Ондер, піддавшись жаху, втік, залишивши Уто наодинці з диким, руйнівним божеством. Все було саме так, як про це розповідали...

Старий учитель-Хоробрий важко ковтнув. Це була правда, якої він боявся, і його погляд затуманився, коли він побачив наступний набір зображень — Уто та інші Хоробрі, в тому числі Дженна, зібралися в темному святилищі пам’яті. Разом вони нанесли на обличчя Ондера руну забуття, а потім відпустили його, не залишивши йому спогадів, а тільки сором...

Було гірко бачити підтвердження боягузтва свого сина, але Онзу мав іншу мету. Він хотів дізнатися, що є в пам’яті Уто про Елліель, чи була вона винна у жорстокому вбивстві, за яке її було покарано. Чи правдивою є розповідь Уто або ж Онзу слід вірити листу, який король Колланан надіслав до Конвери?

Вогонь реймера розгорівся яскравіше, і пасмо волосся видало свої таємниці.

Знайшовши потрібні зображення, учитель побачив правду — Елліель лежала між життям і смертю, важко поранена ревнивою дружиною лорда Кейда... після того, як сам Кейд зґвалтував Елліель. А Уто й Кейд вигадали брехливу історію, щоб зберегти подальше існування таборів для в’язнів-ішаранців.

Нещасній Елліель довелося розплачуватися за це. Уто змусив жінку-Хоробру повірити, що вона скоїла жахливий, ганебний злочин.

Волосся продовжувало горіти, продовжувало випромінювати образи, але Онзу був настільки розлючений, що ледве бачив їх. Блиск сліз у його очах перетворився на пелену люті. Жар реймера додавав йому сил.

Сидячи на колоді, він краєм ока помітив, що кілька юних учнів повиходили зі своїх будинків. Тепер вони з широко розплющеними очима спостерігали, як їхній учитель викликає образи зі своєї крові.

Але темні спогади Уто ще не скінчилися. Коли пасмо волосся вигоріло до самих коренів, з’явилися найглибші, найчорніші видіння, бездонна печера таємниць, які цей чоловік сховав так глибоко, щоб про них не дізналася жодна жива істота.

Зображення мерехтіли в диму та полум’ї, показуючи конаґа Конндура в особистих покоях... на острові Фулкор. Онзу знав, де це було і що там відбувалося, бо, коли він бачив і вдихав дим спогадів, вони ставали його власними.

Уто потай прийшов до старого конаґа вночі і зачинив двері на засув, маючи жахливу мету. Він замкнувся в покоях з Конндуром, своїм другом, своїм конаґом. Конаґ Конндур запросив емпру Ілуріс до фортеці на віддаленому острові, бажаючи встановити мир між двома континентами, оскільки він, Конндур, вважав, що Люті є набагато більшою загрозою для людського роду, ніж давня ворожнеча з Ішарою.

Але Уто був засліплений власною метою. Він бачив світ і майбутнє лише крізь жагучу лють ненависті до ішаранців, необхідність війни помсти і те, що саме він вважав благом Співдружності.

У віднайдених спогадах Онзу спостерігав, як Уто методично і по-звірячому жорстоко вбиває конаґа Конндура.

Уто.

Калічить тіло, розбризкуючи всюди кров.

Уто.

Звинувачує в цьому ішаранців, щоб спровокувати війну.

Уто! Уто! Уто!

Волосся розвіялося димом, але кляті спогади залишилися. Вогонь реймера продовжував яскраво палати в його руці, і Онзу скочив на ноги. Пекуча пелена перед очима зникла.

Він побачив, що на нього дивляться юні учні. Вони теж все бачили. Онзу загасив вогонь реймера. Від виснаження він тремтів, але водночас був сповнений рішучості. Це ще не кінець.

Учитель Онзу знав, що він повинен зробити.