Війна помсти

66

Після того, як Уто вирушив кудись у своїх справах, конаґ Мандан відчув себе покинутим напризволяще. Його люба, досконала наречена Ліра все ще була далеко, у володіннях лорда Кейда, хоча він викликав її до Конвери, наказавши прибути якомога швидше. Нареченій настав час звикати до свого нового дому.

Незабаром Співдружність святкуватиме їхнє весілля, і серця всіх трьох королівств битимуться потужніше, сильніше. До події залишилося менше місяця, і місто Конвера гуло від підготовки до королівського весілля. У Мандана була ціла армія радників, помічників з питань протоколу і вправних державних службовців з планування, тож він був впевнений, що вони подбають про всі деталі, навіть якщо його кохана захоче додати щось від себе. Вона скоро буде тут.

Але зараз Уто не було поруч, і замок здавався порожнім і холодним.

Мандан увійшов у хитромудрий лабіринт з живоплоту зі складними закутками, закрутами та сліпими стежками, які мали відвернути його від єдино правильного шляху, що веде до яблуні в центрі. Хлопчиськами вони з Аданом часто приходили сюди, змагалися та знущалися один з одного.

Адан був м’яким і милосердним правителем, його народ у Судеррі любив його, але легко змусити людей любити свого короля під час миру і процвітання. Однак ці темні й небезпечні часи вимагали більш рішучого правителя, і конаґ Мандан став саме таким правителем.

Конаґ ішов звивистими доріжками, всипаними гравієм, дивлячись на стіни чагарника, що здіймався вище його голови, і здригнувся від спогадів, що назавжди закарбувалися в його пам’яті: та ніч на острові Фулкор, грім і блискавки бурі, брязкання мечів і крики зрадників-ішаранців. Тоді він покликав батька, відчинив двері до його покоїв. Він відчув нудотний сморід, побачив кров — так багато крові! — і понівечене тіло. У нього все ще дерло в горлі від тих нескінченних криків.

Тепер він блукав лабіринтом, місцем, наповненим теплими спогадами про щасливіші часи. Після багатьох років прогулянок тут Мандан знав, де потрібно повернути, щоб уникнути глухих кутів. Цей лабіринт нагадував йому його власне становище: рішення, які йому доводилося приймати, вибір наосліп, непередбачувані наслідки.

Колись давно батько Мандана призначив йому кількох домашніх вчителів, які навчали хлопця мистецтву управління державою, географії, історії, економіці. Мандан був непоганим учнем, але, як він нещодавно виявив, відвідавши міста, зруйновані вулканом Вада, факти і поняття в його голові мали мало спільного з реальністю, зі стражданнями людей, зі справжньою ціною втрачених життів і домівок.

Місто Конвера все ще було переповнене біженцями після того спустошливого виверження, у них були червоні очі, а шкіра така ж сіра, як попіл, що падав з неба. Вони стікалися у столицю в пошуках допомоги, їжі, притулку, вони вірили, що кінець світу вже близько і що дракон прокинеться і знищить їх усіх. Уто наполягав, що легенда є перебільшенням, але Мандан на власні очі бачив гори, вкриті розломами, відчував запах диму, відчував, як земля двигтить під ногами...

Минуло більше тижня, відколи Уто, Хоробрий конаґа, вирушив у свою таємничу мандрівку. Щодня до Мандана приходили радники, вимагаючи від нього негайного прийняття важливих рішень, і він намагався робити те, що вважав правильним. Але без Уто, який підтримував його, він почувався, як стіл на хитких ніжках. Мандан не знав, як вести війну самотужки, і не міг дочекатися повернення свого Хороброго.

Дійшовши до центру лабіринту, Мандан сів під яблунею і слухав птахів, не звертаючи уваги на увесь інший світ. Він хотів би просто зануритися в малювання або думати про милу Ліру. Але він знав, що мусить повертатися.

Нахмурившись, конаґ Мандан рушив назад по лабіринту тим самим шляхом і увійшов до замку. На нього вже чекали люди. Мандан урочисто й гордовито зайшов до тронної зали, налякавши групу брудних людей, що зібралися перед порожнім троном. Їхнє волосся було розпатлане, очі — нажахані. На них були шкіряні куртки з вишитим зображенням відкритої руки Співдружності, хтось тримав у руках обвислий прапор Остерри.

— Хто ви такі? — гаркнув Мандан. — Звідки ви прийшли?

— Володарю, ви послали нас з лордом Ґораном на зустріч з королевою піщаних Лютих, — промовив, затинаючись, один з переляканих чоловіків.

Тремтячи від страху, двоє з них винесли вперед важку скриню і поставили її біля підніжжя трону.

— Так, тепер я згадав. — Мандан опустив погляд на скриню. — Хіба ця скриня не була наповнена скарбами, щоб задобрити королеву By? Навіщо ви принесли її назад?

Чоловік зіщулився від слів Мандана.

— Королеву By не вдалося задобрити, Володарю. Вона образилася, що ви не з’явилися до неї особисто, як вона вимагала.

Мандан глузливо спитав:

— Та хто вона така, щоб вимагати моєї присутності? Я конаґ трьох королівств.

— А By — королева піщаних Лютих. Вона володіє... великою силою.

Інший чоловік впав на коліна і заридав.

— Неймовірною силою!

Розлючений Мандан спробував прикрити свою розгубленість обуренням.

— Де лорд Ґоран? Я хочу почути звіт від нього.

— Лорд Ґоран...

Чоловік, що плакав, вигукнув:

— Він не помер. — Нещасний вже не ридав, а вив. — Вона не вбила його!

Солдати супроводу багатозначно дивилися на закриту скриню, і Мандан, зійшовши з трону, схопився за кришку, сподіваючись побачити під нею коштовності та золото, якими знехтувала королева. Натомість там був чоловік, складений і якимось чином запханий у скриню, яка була занадто мала, щоб у ній могло поміститися людське тіло. Ґорана розламали на тисячу частин, перемішали їх і запхали в скриню, заповнивши усі куточки, так що його змучене обличчя дивилося вгору від середини грудей.

Мандан відсахнувся, ніби натрапив на гніздо павуків. Хоча кістки Ґорана були зламані, а внутрішні органи розірвані й перемішані, його обличчя все ще рухалося, а очі широко розплющилися, готові вибухнути від нестерпного болю. Рот Ґорана посеред грудей відкривався і закривався з вологим смоктальним звуком, не в змозі вимовити й слова.

Один із солдатів супроводу заговорив:

— Королева By сказала, що наступного разу, коли викличе вас, вона очікує, що ви прибудете особисто.

Ґоран всередині дерев’яної скрині продовжував плямкати й голосно дихати, видаючи булькаючі звуки.

Мандан похитнувся й відступив на два кроки назад, але переламане тіло всередині продовжувало видавати огидні звуки. Ще багато років ці звуки переслідуватимуть його в нічних жахіттях.

Конаґ висмикнув кинджал з-за пояса. Уто навчив його захищатися, і тепер він, нахилившись до розкритої скрині, підняв лезо. Складений чоловік продовжував задихатися і плямкати, а Мандан занурював ніж знову й знову, поки звуки не припинилися. У животі закрутило.

Слуги юрмилися в дверях, дивлячись на брудну скриню на підлозі та кривавий жах усередині. Мандан видушив із себе наказ:

— Приберіть тут усе! Винесіть скриню. Я хочу, щоб ця кімната знову була бездоганно чистою.

Здригаючись, Мандан добрів до трону і впав на нього, спираючись ліктями в коліна і опустивши голову на руки. Він застогнав.

— Де Уто?

Він не розумів цих Лютих. Чому вони повернулися з небуття? Він насміхався, коли Адан і Колланан попереджали його про стародавню расу. Але хто міг уявити собі це... такий жах?

Йому вдалося стримати відразу. Тепер, перед лицем нової війни, ніщо з цього не мало значення. Військові загони Співдружності вже збиралися у військо, щоб воювати проти Ішари. Кожен васальний лорд у всіх трьох королівствах повинен був надати воїнів, зброю та обладунки.

Менш ніж за годину після того, як прибрали понівечене тіло Ґорана, прибув новий посланець, який привіз відповідь від Колланана, короля Нортерри. Гонець важко ковтнув.

Мандан вихопив лист, розгорнув його і прочитав слова, написані сміливою рукою його дядька, не в змозі повірити в те, що побачив.

— Він відмовляється? Але... він не може відмовитися виконувати наказ конаґа. Я правитель Співдружності! — Він зім’яв папір у руках. — Колланан зрадив мене.

— Він не тільки відмовився виконувати ваш наказ, Володарю. — Голос посланця затремтів. — Король Колланан надсилає офіційну вимогу, щоб ви відправили всіх боєздатних воїнів на допомогу йому і захистили Нортерру від Лютих.

— Люті! — завищав Мандан, згадавши про жах, який стався з лордом Ґораном. — Чому Люті продовжують мені допікати? Я навіть не вірив у них до недавнього часу. — Він підхопився зі свого трону й кинув зім’ятий папір на підлогу.

Посланець сказав:

— Я бачив, що Колланан збирає велике військо. Він розіслав наказ своїм лордам-васалам, щоб вони відправили солдатів до Феллстаффа.

— Ти бачив хоч одного Лютого? — зажадав відповіді Мандан.

Посланець відвів погляд.

— Ні, Володарю, але я бачив чимале військо.

— Військо Нортерри... можливо, мій дядько планує використати його проти мене? Невже він піде на Остерру, щоб скинути законного конаґа?

Посланець закліпав очима, наче ніколи не думав про таке.

Думки Мандана закружляли, і в його голові стали зринати одне припущення за іншим.

— Колланан заздрив моєму батькові? Він хоче відібрати у мене трон Конвери?

— Я... я не можу сказати, Володарю.

Згідно з настановами Уто, Мандану потрібно було створювати образ могутнього правителя, але він хотів просто втекти і сховатися в лабіринті з живоплоту, де його ніхто не зміг би знайти.

Без свого Хороброго молодий конаґ не знав, що робити.