Війна помсти

90

Коли Колланан, поспіхом зібравшись, вирушив із замку разом з частиною міської варти та регулярним військом, у якому деяким воїнам довелося вже на марші прилаштовувати на собі обладунки, він залишив королеву Тафіру управляти містом. Ласіс поїхав разом з королем, як і належить вірному Хороброму, а Тафіра зосталася за стінами замку з охороною, захищена від будь-якого нападу ззовні.

Вона не могла передбачити, як довго їх не буде, скількох бійців вони можуть втратити. Тафіра розставила вартових замку на високих баштах, щоб стежити, чи не з’являться крижані Люті, подвоїла кількість дозорців на фортечних вежах. Замок Феллстафф був у безпеці, проте вона все одно засунула два метальні ножі собі за пояс.

На королеві були капці з барвистою вишивкою та підбитий хутром халат, що нагадувало той одяг, який носили в селі, де вона виросла і де Колланан врятував її від її власного народу — і від своїх солдатів. Це було дуже давно, ще в ті часи, коли люди вважали, що їхніми єдиними справжніми ворогами є інші люди. Тоді сама думка про воскреслих Лютих або пробудженого від сну дракона звучала б як цілковита нісенітниця.

Тафіра боялася, що їхнім найбільшим ворогом може виявитися людська ненависть. Указ конаґа Мандана підтверджував це. Як він міг віддати наказ про напад на містечко Нортерри, яке ні в чому перед ним не завинило? Зухвала поведінка капітана Рондо анітрохи не змінилася, попри те, що він сам зіткнувся з крижаними Лютими, і, хоча він та його люди були нарешті ув’язнені, королева не відчула полегшення. Тафіра бачила в очах капітана ненависть, тоді як її чоловік, схоже, помітив лише незгоду. У Колла не було розуміння упереджень, з якими Тафірі доводилося стикатися все своє життя, але вона вміла читати знаки, невидимі для нього.

Колланану слід було відправити їх назад до Конвери ще місяць тому, проте її чоловік мав велике серце і відвагу, що не мали собі рівних. Вона кохала його всією душею і не змінила б жодної миті свого життя з ним. Упродовж трьох десятиліть вона намагалася стати своєю для цього народу, зберігаючи разом з тим частину своєї ішаранської самобутності. Увесь цей час вона вважала, що піддані Нортерри прийняли її. Вони любили свою королеву, бо обожнювали свого короля.

Але Тафіра не була сліпою, і коли вона ходила Феллстаффом, то помічала косі погляди, час від часу кинуті на неї, або вирази невдоволення, які люди намагалися швидко приховати. Жінці ніколи не спадало на думку, що такі бентежні настрої можуть стати справжньою проблемою, — ніколи до сьогоднішнього дня.

Капітан Рондо, намагаючись зберігати власну гідність, ішов у супроводі охоронців Нортерри. Поки Колланан і його солдати озброювалися, сідлали коней та від’їжджали із замку до обложеного міста лорда Балена, капітана тримали у конвойній кімнаті. Потім Рондо та шістнадцять його солдатів зібрали разом і повели до казарми, де вони чекатимуть суду після повернення короля-зрадника. Капітан, плечі якого вкривав блакитний плащ, дивився поперед себе. Їх усіх роззброїли без жодного опору.

Біля Рондо опинилися його вцілілі солдати — ті, що залишилися після безглуздого та незлагодженого нападу на фортецю крижаних Лютих. Троє хороших солдатів загинули на тому полі бою. Тепер решта дивилися один на одного, збуджені та злі. Самого Рондо роздирали суперечливі почуття.

Коли шестеро вартових Феллстаффа вели Рондо та його солдатів до укріпленої казарми, вони були насторожі і тримали мечі напоготові.

— Ви залишитеся тут, поки король Колланан не вирішить, що з вами робити. — У голосі вартового звучали глузливі звинувачувальні нотки. — Кров предків, хіба й без вас не вистачає охочих на нас напасти?

— Я б краще бився разом з королем, аби допомогти захистити Янтон, — промовив інший, — але натомість ми маємо тут панькатися з цими дебоширами! — Решта солдатів Нортерри загули, погоджуючись.

Рондо не зронив ні слова, але він пробув зі своїми солдатами досить довго, щоб відчути їхнє спільне обурення, яке, немов розлите лампове масло, тільки й чекало на іскру. Король Колланан занадто довго не давав їм повернутися додому, щоразу знаходячи нові виправдання. Здавалося, Колланан не був зацікавлений у помсті за вбитого брата, і через це Рондо втратив до нього всяку повагу. Люті були могутніми й таємничими, проте вони не зробили нічого, крім як побудували фортецю на далекому та відлюдному озері. А ішаранці оголосили відкриту війну!

Глянувши убік, Рондо помітив червоне від гніву обличчя сержанта Гідана, міцно стиснуті щелепи. Вони служили разом вже багато років і чудово знали один одного. Рондо бачив, що той готовий кинутися в атаку, і, миттєво прийнявши рішення, злегка кивнув йому.

Зі швидкістю блискавки, що вдарила з хмар, Гідан сягнув рукою під плащ, вихопив ніж, схований за товстим поясом, крутнувся і встромив його в горло вартового, що стояв поруч із ним.

Тієї ж миті, немов звільнена пружина, зреагував Рондо. Різко піднявши ногу, він щосили вдарив у груди вартового біля себе. Удар відкинув солдата назад.

Гідан, вжаливши, мов скорпіон, висмикнув свій ніж, потягнувся до меча вартового, анітрохи не зважаючи на те, що той тягнеться до шиї, з якої потоком хлинула кров, і вирвав його клинок з піхов.

— Капітане! — Стрімким рухом він кинув меч Рондо, котрий, зловивши його, миттєво заколов вартового, якого щойно вдарив ногою.

— Хлопці, захищайтеся! — заволав Рондо, і його добре навчені солдати кинулися в бій, хоча й були без зброї.

Вправно й швидко орудуючи ножем, Гідан напав на іншого вартового.

Рондо схопив зброю вбитого ним солдата і віддав цей меч одному зі своїх товаришів, а сам кинувся на третього вартового Нортерри. Солдати Співдружності кількісно переважали своїх озброєних супротивників, і вони безоглядно кидалися на вартових, по двоє і по троє одночасно.

— За конаґа Мандана!

— Ми не будемо в’язнями короля-зрадника.

Великою помилкою Колланана була віра в те, що Рондо та його люди поважатимуть його владу і королівський статус.

Охоронці замку були добре озброєні та добре навчені, проте солдати Рондо билися відчайдушно, Ще двоє з них загинули — загальні втрати, таким чином, сягнули п’яти, — але вони швидко впоралися зі своїми наглядачами.

Розуміючи, що шум битви посеред ночі був надто гучним, Рондо здійняв угору закривавлений меч.

— До стайні! Швидко! — Виглядаючи, як банда розбійників, вони кинулися через подвір’я. — Поїдемо на північний схід, будемо триматися подалі від доріг. Треба перебратися через гори, вибратися з Нортерри і доповісти про все конаґу Мандану.

— Він буде задоволений новинами, які ми зможемо йому привезти, — відказав Гідан.

— Я волів би привезти йому щось більше, — мовив Рондо впівголоса, коли вони увірвалися до стайні. — Сідлайте коней! Візьміть плащі, ковдри. І вирушаємо!

Він почув крик на подвір’ї й визирнув крізь відчинені ворота стайні. І побачив саме те, що йому було потрібно.

На вулицях засвітили ліхтарі, на стінах замку палали смолоскипи, але Тафіра продовжувала відчувати неспокій, постійно чекаючи небезпеки з боку крижаних Лютих. Не знаходячи собі місця, вона туго затягнула пояс халата і вийшла в ніч. Жінка одразу відчула, що щось зовсім не так. Вона почула, що неподалік бігли чоловіки, доносилися тривожні, але приглушені крики. Вона відчула запах крові.

На темному просторому подвір’ї Тафіра побачила тіла, розпростерті на землі. Вона підбігла до них і, нахилившись, побачила, що вбиті солдати одягнені в кольори Нортерри, — то були вартові замку, які мали охороняти Рондо та його солдатів!

Вона схилилася над одним із чоловіків з раною у грудях і почула, як у нього з горла вирвалися з хрипом останні подихи. Випроставшись, вона закричала:

— Варто!

Двері стайні, розташованої на іншому краю подвір’я, були відчинені. Якісь чоловіки металися всередині, хапаючи збрую, сідлаючи коней. Коні тихо іржали. Поклавши руки на ефеси двох метальних кинджалів, Тафіра побігла до темних постатей.

— Варто!

Всередині замку почулися крики. Вартові скоро будуть тут, але вона сумнівалася, що вони встигнуть вчасно. Тафіра підбігла до стайні.

— Сюди! Вони намагаються втекти!

Капітан Рондо та його солдати показалися у воротах, тримаючи коней за уздечки і кидаючи на неї хижі погляди. Деякі з них накинули на себе темні плащі або ковдри, щоб приховати кольори Співдружності на своєму одязі.

Різко зупинившись перед ними, Тафіра спробувала діяти, спираючись на весь свій досвід королеви. Вона сумнівалася, що вони виконають її наказ, але, можливо, хтось із солдатів завагається.

— Ви порушуєте наказ короля. Зупиніться!

Двоє чоловіків торкнулися руків’їв своїх мечів.

— Колланан не мій король, — сказав Рондо, — і я не буду воювати проти власного народу.

— Ми і є ваш народ! — відрізала Тафіра. Вона зробила крок уперед, вкладаючи всю вагомість власної влади у свої слова. — Нортерра є частиною Співдружності, і я віддаю наказ королеви.

— Ви також не моя королева, — відповів Рондо. — Ви чужинка, і ваші накази значать ще менше, ніж накази Колланана. — Він пожадливо дивився на неї. — Взяти її в заручниці. Конаґ зможе використати її для того, щоб змусити Нортерру коритися.

Тафіра дістала обидва метальні ножі і приготувалася захищатися.

— Варто! — Вона чула брязкіт обладунків, швидкі кроки, але вартові ще лише вибігли із замку і були на іншому боці двору.

— Схопіть її. Зв’яжіть і закиньте на моє сідло, — сказав Рондо. — Сьогодні ми помчимо швидко.

Солдати Співдружності розійшлися, щоб оточити її. Колланан завищи казав Тафірі робити те, що необхідно, і бути готовою до нападу. Вона тренувалася — і була смертельно небезпечною.

Коли чоловіки наблизилися до неї, Тафіра метнула обидва ножі, один встромився по саме руків’я в горло першому з них, а другий пробив груди іншому. Вони впали на солому, що вкривала долівку в стайні, але це лише розлютило решту чоловіків. А ножів у неї більше не було.

Вони кинулися вперед. Тафіра спробувала втекти, знову закричала до своїх вартових, однак троє чоловіків схопили її. Вона металася, як дикий звір, виривалася, била їх кулаками. Вона дряпала нігтями обличчя Гідана, сподіваючись виколоти йому око, але залишила тільки червоні смуга на щоці. Тафіра заходилася криком, поки вони в’язали їй руки і ноги, а потім кинули, скручену мотуззям, перед сідлом Рондо.

Залишивши мертвих, двох у стайні і двох на подвір’ї, солдати стрімголов помчали із замку вулицями Феллстаффа.

Тафіра, вигнувшись, побачила, як жменька робітників замку та охоронців вибігли на шум, і саме в цю мить коні втікачів пронеслися повз них. Покл, із широко розплющеними очима та зблідлим обличчям, розгублено пролопотів, намагаючись покликати на допомогу.

— Королева! Вони забирають королеву!

Але більшість вартових замку вирушили з Коллананом рятувати лорда Балена. Лише кілька озброєних солдатів побігли за Тафірою, намагаючись зупинити викрадачів.

Рондо прогарчав біля самого вуха Тафіри:

— Конаґ Мандан точно знатиме, що робити з ішаранською полонянкою. Тафіра спробувала скотитися з сідла, але він вдарив її по голові так сильно, що в неї задзвеніло у вухах і потемніло в очах — і вона провалилася в забуття.