Війна помсти

85

Над головним табором утауків запанувала темрява, а Пенді ніяк не вдавалося зручно вмоститися — заважали постійні судоми. Побачивши ознаки наближення пологів, Шелла дін Орр дала вказівки підготуватися до народження дитини. На землі розстелили товсті ковдри в кілька шарів і склали на них цілі стоси подушок, щоб Пенді було на що спертися. Гейл примостився поруч з донькою, підгортаючи ковдру навколо неї, немов вона була зовсім немічною. Пенді його піклування здавалося одночасно і зворушливим, і надокучливим.

— Я не безпомічна, тату. — Вона сіла вище, щоб можна було спостерігати за галасливим табором, освітленим багаттями. — Ти завжди розповідав, що утаукські жінки їздять на своїх конях до останнього моменту, потім спішуються, народжують немовля, загортають його із собою і їдуть далі.

Гейл засопів.

— Кра, можливо, це правда для деяких утаукських жінок, але ти моя донька і ти особлива.

— Так, особлива. — Жінка, обхопила обома руками живіт і здригнулася, коли стиснулись м’язи живота. Перейми не припинялися, а ставали сильнішими і частіше повторювалися. Вона більше не могла нехтувати ними як передчасними. Дитя справді скоро з’явиться на світ. Може, завтра... може, навіть сьогодні ввечері.

Гейл схилився над нею.

— Я пам’ятаю, як твоя мати народила тебе. Це була одна з найстрашніших і найдивовижніших ночей у моєму житті.

— Я пам’ятатиму це, — видавила із себе Пенда крізь стиснуті зуби. Вона виношувала цю дитину багато місяців, відчувала, як вона росте, хоча спочатку це була лише яскрава іскорка, що викликала перепади в її настрої, роблячи її схильною то до плачу, то до нестримної радості. Тепер Пенда зашипіла і зігнулася. — Кра, як боляче!

Адан був з нею протягом усієї вагітності, підтримував її, обожнював її та дитину, яка мала народитися. Але в останні два місяці, коли в трьох королівствах сталося стільки страшних подій, дитина ставала для Пенди все більшим тягарем. Просто пройти по кімнаті або їхати верхи ставало важко. Їй вже не терпілося з вагітної жінки стати матір’ю.

Три дні тому Пенда відправила Ксара із запискою, прив’язаною до його лапки, і до цього часу навіть ска, який часто на щось відволікається в польоті, мав би долетіти до замку Баннрії. Її чоловік мав би бути вже в дорозі, якби міг.

— Поквапся, мій Старфолле! Поквапся!

Головний табір зупинився в захищеній від вітрів долині на північних пагорбах Судерри. Сюди не вела жодна відома дорога, лише стежки із синіх маків, якими користувалися утауки. Шелла стверджувала, що це одне з її улюблених місць, де вона ставала табором багато років поспіль, і додала, що вони зупиняться тут на кілька днів. Не поспішаючи переїжджати, стара була рада прийняти інших мандрівних утауків, які теж дісталися сюди.

У головному таборі зараз не було такої великої кількості сімей, як на нещодавніх великих зборах, але все ж це було місце радості з безліччю наметів і фургонів, де близькі члени сім’ї могли зустрітися з далекими родичами. Пенда насолоджувалася музикою і спілкуванням, Гейл насолоджувався їжею.

Коли перейми тимчасово стихли, Пенда намалювала коло довкруж серця, а потім приклала долоню до грудей, зосередившись і намагаючись знайти Ксара через сердечний зв’язок. Вона відчула, як її зелений ска наближається, ведучи її чоловіка сюди, до головного табору. Пенда посміхнулася, відкинулася на подушки і подивилася у темне безкрає небо.

Раптом табірні ска здійняли пронизливий галас і з шипінням та цоканням злетіли в повітря. Деякі з них лише недавно повернулися додому після панічної втечі тиждень тому і досі ще були знервовані. Роздратовані господарі птахів-рептилій почали кликати своїх улюбленців, а решта утауків стояли обіч великого багаття і дивилися вгору.

Несподівано вони почали вказувати на небо, а їхні крики були сповнені тривоги.

На тлі глибоких сутінків Пенда помітила чорну фігуру, що ширяла над головою, — то була страхітлива рептилія з величезними кутастими крилами, схожими на вітрила з напнутої шкіри. Серце Пенди завмерло в грудях. Утауки розбіглися по табору, вихоплюючи з багаття палаючі гілки, і кричали так, ніби вони могли відлякнути чудовисько.

Дракон кружляв над верхівками дерев, затьмарюючи місяць, бив крилами, вигинаючи схожу на зміїну шию. Пенда вже бачила таке чудовисько раніше, у пустелі, коли була там з піщаними Лютими. Цей дракон носився прямо над табором, і навіть посеред безлічі фургонів, коней і багать утауки не могли сховатися від нього.

Дракон кинувся вниз із ревінням, від якого Пенду пробрало аж до кісток. Він пронісся низько над землею, і від вітру, який він здіймав своїми крилами, тхнуло злом, гнилою плоттю і випарами чистої злоби. У Пенди закрутило в животі, проте не від страху, а від огиди. Дракон був надзвичайно могутнім, сповненим нестримної ненависті, це була не просто якась хижа рептилія величезних розмірів — від нього йшли моторошні хвилі, пронизані темними емоціями від самого Кура, і вони луною розходилися по всьому табору. Це була отрута, втілене зло.

Утауки похапали мисливські луки та стріли, списи, родові мечі, жердини, що підпирали намети. Зібравшись разом, вони пускали стріли і метали списи, намагаючись врятувати табір. Багато метальних знарядь влучило у дракона, кілька гострих наконечників пробили м’які частини в шкурі рептилії, а решта відскакували від твердої луски. Навіть хлопчаки-утауки пускали каміння зі своїх рогаток.

Один камінь пробив дірку в напнутій шкірі дракона, той смикнувся, змахнув крилами, а потім, перевернувшись, упав на околиці табору біля загону з конями. Налякані до нестями тварини зламали загорожу й намагалися втекти, але дракон схопив одного жеребця, з хрускотом роздер його навпіл і заходився ковтати те, що від нього залишилося.

Бородаті племінники Шелли пірнули у головний намет і вискочили звідти, тримаючи за кінці прямокутний килим, на якому несли стару жінку. Вони щодуху помчали під укриття дерев.

Чоловіки-утауки збіглися до дракона і стали кидати в нього смолоскипи та головешки. Чудовисько хапало пащею яскраве полум’я, наче то були просто надокучливі іскри в повітрі. А потім, змахнувши колючим хвостом, зрівняло з землею кілька сімейних наметів.

Гейл схопив доньку, потягнув її за руку, і вони, похитуючись, поспішили до узлісся.

— Я повинен відвести тебе в безпечне місце!

— Ми маємо боротися всі разом.

— Не ти, — відказав він владним голосом, якого вона не чула, відколи була маленькою дівчинкою. — Ми не можемо боротися з цим чудовиськом.

Тим часом дракон, оскаженівши, перекидав вози, шматував намети, трощив ящики з припасами. Пазуристими лапами він топтав фургони, лускаючи дерев’яні бочки з елем, так ніби то були виноградини, розчавлені між пальцями. Кількох утауків він розірвав на шматки. Один з них намагався атакувати страховище дерев’яною жердиною, інший спробував втекти з маленькою донькою. Дівчинці вдалося врятуватися, батькові — ні.

Пенда чіплялася за руку батька, поки вони підтюпцем наближалися до лісу.

— Наша єдина надія — розсіятися поміж пагорбів. Якщо ми всі розбіжимося в різні боки, дракон може втратити до нас інтерес.

— Кра, так ми втратимо багатьох! — вигукнув Гейл.

Двоє підлітків-утауків підібрали з землі щось тонке, схоже на плетене павутиння, — то була пташина сітка. Розплутавши її, вони побігли вперед і, розділившись, одночасно кинули сітку в дракона, спіймавши його зубчасте крило і заплутуючи його в тенетах. Кінець сітки зачепився за гачкуваті пазурі, від чого чудовисько, похитнувшись, звалилося біля одного з великих вогнищ. З неймовірною силою дракон розідрав сітку на клапті і з гарчанням вдихнув повітря над багаттям.

В цю ж мить один з племінників Шелли дін Орр — Еміль — підбіг до вогнища і кинув у полум’я невеличке дерев’яне барильце. Коли барильце впало у вогонь, з нього висипався блискучий порошок, і в морду дракону вдарив вибух різнокольорових бризок і тріскотливих іскор. Він заревів, намагаючись піднятися в повітря. Його рик був таким могутнім, що збив Еміля з ніг, але той одразу ж відкотився і кинувся до укриття.

Раптом ніч пронизав далекий войовничий крик. Цей звук, високий та мелодійний, голосніший навіть за рик дракона, перекривав крики жертв і ревіння звіра. Пенда помітила, як з півночі в долину з гуркотом несуться якісь фігури. Вона не могла повірити в те, що бачила.

— Це ж ауґи!

Золотисті воїни, піщані Люті на чолі з Кво, мчали на своїх двоногих рептиліях. Вельможа Лютих підняв спис, вигукнувши заклик до бою, так само, як він робив це, коли вбив дракона в пустелі.

Швидко порахувавши, Пенда зрозуміла, що в загоні більше десятка Лютих, включаючи лисого мага, який запустив магічний вихор, що понісся вперед, ламаючи гілки і зриваючи листя. Розбурхана сила врізалася в дракона, коли той спускався, щоб знову атакувати табір. Звір перевернувся в небі, а тоді розвернувся до своїх нових ворогів.

На повному скаку Кво ще раз вигукнув свій заклик.

— Дракон! Ви знайшли нам дракона!

Воїни Лютих наближалися, а утауки продовжували боронити табір.