Війна помсти

68

Коpy, яку власна матір відправила подалі з льодового палацу, повела своїх крижаних Лютих на пошуки дракона. Оссус ворушився у своєму глибокому сні під землею, змушуючи гори Хребет дракона вигинатися і розламуватися. Кору просто потрібно було його знайти.

Її військовий загін, що їхав верхи на унуках, складався з дванадцяти воїнів і пари магів, чоловіка й жінки на ім’я Ілон та Мор. Усі вони прагнули вирушити на зустріч зі своєю долею після століть заклинального сну, втім Кору була розчарована, що королева Онн вважала достатнім відправити лише п’ятнадцятьох Лютих на таку важливу місію. Її матір взагалі надавала надто мале значення самій причині їхнього існування!

Ілон і Мор, обоє лисі та непривабливі, вчепилися в густе біле хутро своїх унуків і їхали разом із загоном з таким виглядом, ніби відбували покарання. Воїни, вирощені для бою, були повністю озброєні і націлені на перемогу. Кору доводилося раніше тренуватися з ними, щоб відточити свої здібності. Її власні обладунки були схожі на захисний панцир, що вкривав плечі, груди, живіт. Чоботи з кришталевих лусочок сягали колін, але залишали стегна оголеними.

Далеко попереду виднілася чорна смуга засніжених вершин, що хвилями перетинала краєвид. Загін Кору вже кілька днів їхав на південний схід через заморожені пустки, і вона бачила клуби диму в повітрі, що здіймалися зі схилу гори від гарячих видихів дракона.

Кору смикнула за шиповані віжки, щоб зупинити свого вовкоконя і як слід розгледіти гори.

— Там лежить Оссус. — Вона стиснула спис з видовженим наконечником з холодного кришталю. — Якщо ми зможемо змусити дракона показатися, можливо, ми зможемо його вбити.

Леран, один з воїнів, розсміявся глибоким хриплуватим сміхом.

— Ти завжди була честолюбною, Кору. Ти думаєш, що зможеш сама вбити Оссуса?

— Звісно ж, ні. Тому я взяла вас із собою.

Леран торкнувся своїх відполірованих обладунків.

— Дар колись давно поранила Оссуса. Ми можемо завершити її роботу. — Їхні унуки пробиралися крізь заноси брудного снігу.

Кору хотіла зрозуміти, як Дар змогла стати такою сміливою, такою могутньою. Вивчаючи легенди та історичні хроніки, вона дізналася, що на боці Дар проти Оссуса воював ще один великий воїн Лютих — Рао. Можливо, знадобилася їхня спільна сила, аби нанести рану, що загнала дракона під землю.

Водночас Кору виявила, що Рао був нащадком Раан, тобто одним з піщаних Лютих. Невже Дар і Рао билися разом як союзники? Чи діяли вони спільно, щоб перемогти дракона, як наказав їм Кур, а не намагалися вбити одне одного? Можливо, це єдиний спосіб, яким Люті можуть убити дракона.

Роздратована вузькоглядністю своєї матері Онн, Кору підняла спис. Вона була нетерпляча і до своїх крижаних Лютих, і до піщаних Лютих. Їхня примхливість і упередженість затримували повернення бога і відновлення досконалого світу. Розгнівавшись, вона вдарила п’ятками свого унука, змушуючи його рухатися далі. Великий білий звір помчав уперед.

Загін Кору швидко їхав уже багато днів, прямуючи до осердя курних гір. Коли Кору бачила напівзруйновані дороги та покинуті села, вона згадувала улюбленця своєї матері, хлопчика, який нагадував їй, що люди побудували свою власну цивілізацію, поки Люті спали.

Під час нещодавнього виверження вулкана в повітря було викинуто неймовірну кількість попелу, диму та уламків, які знищили ці села на схилах. Тепер вовкоконі брели серед спалених і зруйнованих хлівів, комор, шинків. Сірий попіл вкривав землю, пом’якшуючи похмурий краєвид, серед якого виднілися лише остови будинків селища. Розгрібши лапами сніг біля поваленої обвугленої балки, звірі виявили два почорнілих тіла. Кору подивилася вниз, намагаючись уявити, яке життя прожили ці бідолашні створіння. Тим часом унуки кинулися здирати почорнілу плоть з кісток і з насолодою поїдати останки.

Виїхавши за межі селища, військовий загін прокладав собі шлях серед нагромаджень чорної вулканічної породи. Земля гула і вібрувала, але кудлаті вовкоконі вилазили на валуни і перестрибували через розколини, несучи своїх вершників далі й далі.

Найвища гора здіймалася, наче величезний трон, але її верх знесло під час недавніх потрясінь. Гора Вада була схожа на відкриту рану, її вершина зникла, схил розколовся. Тонкі річки помаранчевої лави стікали вниз, наче пролита кров дракона. Чи це досі кровоточила рана Оссуса, яку Дар нанесла своїм списом?

Коли бойовий загін Кору піднявся на крутіші схили, вони знову зупинилися. Не зронивши жодного слова, маги зісковзнули з вовкоконей і стали поруч, розкинувши руки та розчепіривши пальці, ніби ловили повітря. Потім Ілон і Мор, вбрані у сині мантії, нахилилися, щоб торкнутися гарячої землі. Розпечене каміння з шипінням обпікало долоні, але ніхто з них навіть не поворухнувся.

— Світ страждає! — вигукнув Ілон. — Земні пласти зсуваються.

— Ці гори сповнені сили, — додала Мор.

Кору підняла спис.

— Тоді ми повинні звільнити її. — Вона обвела поглядом рішуче налаштованих крижаних Лютих навколо себе. — У нас не буде кращої можливості, ніж ця.

— Ми відчуваємо гнів. — Голос Мор був навіть грубішим, ніж різкий голос її напарника.

Ілон забрав руки з гарячого каміння, подивився на свої обпечені почорнілі долоні, а тоді використав свою вроджену магію, щоб зцілити їх.

— Наприкінці воєн сила в землі майже вичерпалася, але значна її частина залишилася тут, у горах Хребет дракона. Ми відчуваємо, як Оссус ворушиться.

— То струсоніть і розбудіть його! — Кору та інші теж спішилися, наказавши унукам слідувати за ними. — Ми долучимося до вас.

Вираз обличчя магів не змінився.

— Ми позичимо вашу силу, — мовила Мор. Вона вдарила долонями по плямистому каменю, який нещодавно викинуло виверженням.

Кору відчула слабкість всередині, ніби її власні життя та сила витікали у світ.

Мор спрямувала невидимі хвилі в землю. Ілон зробив те саме.

Кору впала на коліна і притиснула руки до розпеченого каменю, не звертаючи уваги на опік. Земля здригнулася, схили затряслися. Кору відчула, як її серце пронизав біль, коли світ відгукнувся на їхній заклик. Вони викликали дракона.

Коли якась темна сутність раптом різко ворухнулася в чорній глибині гори, Кору, втративши рівновагу, впала на спину. Земля почала здійматися, і інші Люті теж попадали, розпластавшись на землі. Гора Вада здригалася, наче в судомах.

Двоє магів продовжували свій мовчазний натиск. Фумароли з пронизливим свистом випускали гарячі гази. Гейзери викидали струмені паруючої рідини високо в повітря, а купи гарячої гальки дощем падали на Лютих.

Земля заревла, і гора Вада знову розкололася. Ринула лава, залишаючи червоний шлейф, а дим і попіл закрутилися в нестримній хуртовині. Величезні плити почорнілої скелі сповзли вниз, відкриваючи прірву всередині гори.

Щось величезне і чорне рухалося в темряві, продираючись назовні.

Кору скочила на ноги і схопила спис. Спочатку вона побачила кутасті зубчаті крила, чорну лускату шкіру, напнуту між довгими ребрами, а потім показалася загострена морда, роги та шипи, вогняні очі. Істота закричала і, відштовхнувшись, злетіла, вирвавшись з полону гори.

Дракон, мов вибух, пронісся крізь задимлене повітря, а лава внизу продовжувала вивергатися. Махаючи величезними крилами, дракон здіймався в небо. Воїни Лютих схопилися за зброю, одні щось вигукували дракону, кидаючи йому виклик, інші кричали надломленими від страху голосами.

Потім, не встиг дракон один раз облетіти навколо гори, як з розколини показалася друга жахлива істота — ще один дракон, не менш страхітливий, ніж перший.

— Як їх може бути два? — закричав Леран. — Існує лише один Оссус!

Перший звір нісся над гуркітливою горою, ляскаючи колючим хвостом.

— Оссус втілює всю ненависть і жорстокість світу, — відказала Кору. — Можливо, їх не вмістити в одній істоті. Ці два дракони, мабуть, є частинами Оссуса.

Земля знову затряслася, і гуркіт став гучнішим. Дим і випари наповнювали повітря, а тим часом друга велетенська рептилія не припиняла спроб вирватися з гірського схилу. З’явилася голова, витягнулася зміїна шия. З довгого язика, що виринав з глибокого, як печера, горла, бризнув вогонь. Відштовхнувшись м’язистими задніми лапами, дракон вискочив назовні, потім махнув одним величезним крилом, але інше виявилося хирлявим і понівеченим. Хоча на ньому й була напнута жорстка, луската перетинка, воно залишалося слабким і недолуго зігнутим.

Перший дракон закричав так, що світ здригнувся. Він злетів високо в небо і, зробивши широку дугу, став віддалятися від гір, щоб рознести своє зло по всій землі. Піднявшись ще вище, він зник вдалині.

Тим часом другий дракон нарешті здійнявся в повітря, але не зміг відлетіти далеко.

Кору та її воїни стали підбирати з землі зброю, і в цей момент чудовисько помітило їх унизу. Охоплене болем, воно намагалося летіти, але марно, — і тоді різко пірнуло до них, щоб напасти.