Війна помсти

26

Хочa Кво й не любив трудові табори, де тримали людей, він розумів, що піщаним Лютим знадобиться багато робітників і солдатів для великих битв, які неодмінно скоро розпочнуться. Ці нижчі істоти його мало цікавили. Але сестра відрядила його до цих жалюгідних таборів серед каньйонів і наказала, щоб він поспостерігав на місці і відзвітував їй про те, що там відбувається, тож він, осідлавши свого ауґа, вирушив у дорогу.

Оселі людей у таборах були зовсім примітивними й бідними, а умови існування — вкрай суворими: мінімум їжі та води. Маг Аксус часто роздратовано нарікав на те, скільки людей гине через недбалість і тяжкі умови, але Кво стверджував, що такі труднощі загартовують решту робітників. Насправді це було лише виправданням — дбати про цих істот було просто ліньки. Керував таборами маг Івун — суворо, але неупереджено.

Кво в’їхав до головного табору, розглядаючи похмурих людей, які проводжали його поглядами. У таборі було тихо, чулося лише перешіптування бранців. М’язисті охоронці-Люті стежили за в’язнями, що виготовляли обладунки, стріли та щити. Робітники виглядали так, ніби з них вичавили життя.

Маг Івун вийшов йому назустріч, Кво, зупинившись, зісковзнув з округлої спини виснаженої рептилії. На важкій червоній мантії мага виднілося тиснення з рун, що розповідали таємну легенду, яка зовсім не зацікавила Кво. Всохла рука мага, ця його помітна усім слабкість, була болючим нагадуванням про те, що залишків магії у цих землях все меншає.

Івун простягнув руку на знак вітання, потім збентежено відсмикнув її, простягнувши натомість здорову.

— Ви принесли благословення королеви та її славу.

Це не було питання.

— Я приїхав як наглядач від королеви By. — Кво відкинув своє золотаве волосся, і вплетені в нього металеві кільця задзвеніли. Він витер пил зі свого відполірованого нагрудника. — Моя сестра хотіла, щоб я на власні очі побачив, на якому етапі зараз робота.

— Тоді ви побачите.

— Я в цілковитому захваті. — Голос Кво був сповнений розчарування.

Тисячі полонених утримувалися тут і працювали на піщаних Лютих, поки з них не витискали всі соки, після чого мисливці-Люті знаходили їм на заміну інших робітників. Аксус скаржився, що це неефективний метод, але, на щастя, після спустошливих воєн тисячі років тому люди, яким вдалося вижити, знову заселили ці землі, і їх було вдосталь.

Кво ходив серед людей, ті відверталися і відводили очі. Вони виглядали зломленими, і Кво вирішив, що їхня покірність є природною для цієї створеної раси. Його губи скривилися, коли він, зупинившись, став оглядати запаси списів і круглих заготовок для щитів, до яких ще належало припасувати металеві пластини. Люди працювали повільно, механічно, але принаймні працювали.

— Дозвольте мені звернутися до рабів, — повернувся Кво до Івуна. — Я надихну їх.

Маг кинув на нього скептичний погляд. Здоровою рукою він почухав свою всохлу руку і сховав її глибше в шкіряний рукав.

— Як це їх надихне?

— Я нагадаю їм, ким вони є і яка наша мета.

Лисий маг наморщив лоба, але не став сперечатися. Івун підійшов до червоної кам’яної стіни неподалік і сильно вдарив по ній здоровою рукою. Пролунав гуркіт, який відлунням прокотився вузькими ущелинами. Звук розходився все далі, наче брижі від каменя, кинутого у спокійний ставок.

— Усім групам робітників прибути до центру табору! На вас хоче поглянути важливий гість!

Якщо Кво думав, що вони радісно збіжаться до нього, то його чекало розчарування. Раби із сусідніх ділянок повільно пришкандибали і стали, блимаючи очима, наче стадо тварин. Охоронці, верхи на ауґах, гнали поперед себе робочих з дальніх частин каньйону, змушуючи полонених спотикатися прямо на очах Кво.

Нетерплячий Кво люто глянув на Івуна, який лише знизав плечима.

— Вони йдуть так швидко, як можуть.

Кво вдихнув гаряче курне повітря й замислився, скільки часу це ще триватиме. Сестра не очікувала його повернення у найближчі дні, однак йому не подобалася ця відлюдна і далека місцина. Для вельможі Лютих вона не підходить.

Ще не всі робітники добрели з далеких шахт, але Лютий вирішив, що й так чекав уже досить довго. Він підняв витончену руку, очікуючи схвальних вигуків від присутніх.

— Гідні робітники під керівництвом її славної величності, королеви By, ви зібралися тут, щоб допомогти нам досягти досконалості світу. Хоча ваші зусилля можуть здаватися жалюгідними й слабкими, знайте, що ваші мізерні досягнення сприяють створенню нашої непереможної армії, яка битиметься з нашими ворогами. Вам належить невелика, але важлива роль у розгромі крижаних Лютих.

Він обвів поглядом натовп і побачив лише хмурі очі, опущені плечі. Ніхто з людей не відповів на його слова. Здавалося, їм усім було байдуже. Це його роздратувало. Кво збагнув, що ці люди просто занадто дурні, щоб побачити реальність і зрозуміти своє місце в цьому світі.

Він знову підвищив голос.

— Ви можете думати, що не маєте ніякого стосунку до майбутньої війни, але єдина ваша надія — це перемога піщаних Лютих. Якщо ви зробите свій внесок у знищення ворога, якщо у нас буде шанс вбити Оссуса і створити кращий світ, то ви завжди будете знати, що зробили добро. Саме для цього була створена ваша раса. Що може бути кращим, ніж служіння своєму прямому призначенню?

Кво хотів домогтися від них бодай якоїсь реакції.

— І нам потрібно більше людей. Робіть те, що люди вміють найкраще! Плодіться! Народжуйте багато дітей. — Він гигикнув. — Процес розмноження приємний, якщо робити це правильно.

Серед невільників він помітив кількох напівкровок, нащадків коханців, яких колись давно запліднили древні Люті.

— Можливо, я навіть візьму кількох ваших жінок собі, щоб дати вам сильніше потомство. — Він схрестив руки на грудях. — Для вас це прекрасний спосіб послужити майбутньому.

Хоча у відповідь пролунало лише похмуре бурмотіння, Кво вирішив сприйняти це як схвалення. Йому вже дуже хотілося поїхати звідси, але він працюватиме з магом Івуном, щоб зробити цей табір прикладом продуктивності, як цього хотіла королева By.

Їм належало сформувати військо, виготовити зброю та забезпечити майбутнє.

Слухаючи зарозумілого вельможу Лютих, Ґлік відчувала, як у ній закипає гнів, розгоряється все більше і хвилями розходиться довкола. Вона замислилася, чи не могли б люди встановити зв’язок із темрявою, яку Оссус випромінює у світ, і скористатися нею. На краю зору вона помітила луску, почулося гарчання. Дівчина змусила себе моргнути, щоб відігнати від себе образ величезного примруженого ока.

Як Люті можуть вбити дракона і викорінити зло Кура, якщо вони самі є уособленням цих речей, навіть не усвідомлюючи цього?

Чет стояла поруч, тихо глузуючи над заявами Кво.

— Плодіться! Якби він спробував взяти мене, я б вирвала в нього його чоловічу гідність, як зриваю кабачок з гілки.

Ґлік пирхнула зі сміху.

— А я ще надто юна. Мені всього дванадцять... я так думаю. — Вона швидко намалювала коло довкруж серця. Дівчина була сиротою, тому їй важко було взнати, скільки саме їй років. — У мене ще й місячні не почалися.

Чет звела брови докупи.

— Сподіваюся, так і є, але не варто чекати, що наші викрадачі будуть добрими й справедливими чи поважатимуть скромність.

Інші раби не виявляли свого гніву. Ті, хто досі вижив, навчилися приховувати будь-які спалахи емоцій. Люті могли їх вистежити, якби вони спробували втекти. Ґлік досить добре знала лабіринт каньйонів, щоб розраховувати на те, що зможе сховатися там, принаймні на деякий час, але як перетнути пустелю? Піщані Люті вистежать її. Та все одно вона не втрачала надії. Чет та інші Хоробрі, її товариші по неволі, були налаштовані так само.

Закінчивши свою промову, Кво наказав воїнам провести його до гостьових покоїв у кам’яному будинку, який Івун звів для себе. Невільники повернулися до своєї нескінченної і безнадійної роботи.

Коли Кво пішов, Івун з цікавістю пройшовся між групами робітників. Хоробрі продовжували тренуватися одне з одним, а маг, здавалося, рахував їх. Зніяковіло притискаючи до грудей всохлу руку, він подивився на Ґлік та Хоробрих, що були поруч, і кивнув сам собі.

— Мені потрібно п’ятдесят робітників! Ми вирушаємо рано-вранці. Охоронці на ауґах приведуть вас на місце. — Здоровою рукою маг погладив підборіддя. — Ми вирушимо на північ, до стародавнього поля бою Лютих, яке все ще наповнене магією. Димчасте скло — ось що нам потрібно. Воно зробить нашу зброю непереможною.

Ґлік згадала глибокі сліди, немов від вибухів, які залишила по собі одна з вирішальних битв давніх воєн.

— Рівнина Чорного скла, — пробурмотіла вона.

Чет подивилася на неї.

— То ти знаєш це місце?

— Я там була. Кра, моторошна місцина.

Хоробра знизала плечима.

— Як і цей табір, врешті. Я буду рада змінити обстановку.