Війна помсти

89

Божок бушував на площі храму Маґніфіка.

Спричинені ним руйнування могли би бути достойними благословення, якби знавісніла сутність завдавала шкоди лише своїм справжнім ворогам, але натомість усе це перетворилося на катастрофу, що супроводжувалася численними жертвами серед містян. Масивними руками, утвореними з диму та сконцентрованої помсти, божок винищував гетрренів і трощив стіни будинків, в які вони забігали, намагаючись сховатися. Він вибивав балки, протягував каламутні щупальця у вікна і роздирав усякого варвара, якого знаходив.

Але після нього залишалися охоплені полум’ям будинки, у яких невдовзі провалювалися дахи, а неподалік осипалися, розвалюючись, цегляні вежі. Несамовита істота ураганом носилася через усю храмову площу, отримуючи енергію від усіх вірян. За кілька митей гетррени лежали понівечені й мертві, а їхні коні були розчавлені. І божок помчав далі.

Кловус, відчуваючи, як нова сила змінила його, намагався втримати божка, але той вислизнув з-під його ментального впливу. Ніщо більше не могло зупинити стримувані досі емоції, які люди створили своїми жертвами та молитвами. Колись в Тамбурдині він насміхався над жрицею Нере через те, що вона не змогла контролювати свого божка, а цей був набагато могутніший, набагато лютіший.

Люди з голосними криками розбігалися з площі, а Кловус тим часом звернув увагу на чотирьох непоказних вірян, що стояли перед ним. Вони не ворухнулися.

— Ви колись тренували нас боротися з божком, верховний жерче, — промовив Заха. — Ми спробуємо приборкати його зараз.

— Уперед! — Кловус знав, що, ймовірно, відправляє їх на смерть, але зараз це було єдиною можливістю сповільнити божка.

У вирі нестримної сили та первісних бажань божок трощив жертовні вівтарі, що стояли вздовж храмової площі. Візок торговця їжею розлетівся на друзки. Бочки продавця вина злетіли в повітря, немов камінчики, і вибухнули зливою червоної рідини.

Чорні вугри пробилися до бушуючого божка. До них приєдналися ще троє непримітних асасинів, які вибралися з охопленої панікою юрби. Усі інші втекли від страшної бурі.

Колись Заха та його товариші під час тренувань у підземеллях билися із серепольським божком, і тоді кілька з них загинули, а інші дістали поранення. Того разу Кловус зміг впоратися з божком і після випробування примусив його відступити за двері заклинання.

Але тепер сутність не слухалася. Кловус сумнівався, що бодай щось зможе стримати таке чудовисько, — чудовисько, яке він сам створив, виплекав, а потім випустив на волю. У пошуках інших гетрренів божок продовжував розносити вщент будівлі на своєму шляху.

Нажахані віряни розбіглися по вулицях і провулках, і тепер, коли натовп порідішав, Кловус зміг побігти за істотою, щоб спробувати вгамувати її. Золотий ланцюг дзенькав у нього на грудях, і жрець задихався від страху та напруження. Він намагався зосередитися і використати свій внутрішній зв’язок з божеством, щоб повернути його, але сутність не корилася.

Кловус зміг стати верховним жерцем завдяки своїй спорідненості з божками. А цей божок належав йому. Тепер він боровся, напружуючи всі свої сили, аж поки йому не почало здаватися, що в нього зараз лусне голова. Кожного разу, коли жерцю здавалося, що він упіймав божка, щоразу, коли він починав тягнути його назад до храму, той вислизав.

Нестримний буревій нісся по головному проспекту, який вів аж до самої гавані. Вирвана із землі бруківка розліталася навсібіч. Фасади будинків по обидва боки вулиці обвуглилися, і на них чорніли вигорілі плями, схожі на дитячі малюнки пальцями.

Буйна істота перетворилася на вогняну бурю, і ця шалена енергія частково поверталася до Кловуса через його зв’язок з божком. Якась його частина насолоджувалася цим безглуздим, довгоочікуваним руйнуванням. Він біг за божком, все ще намагаючись його стримати. Жрець почував себе як хлопчик, що ганяється за цуценям, яке втекло від нього.

Чорні вугри бігли за божком. Один асасин високо підстрибнув у повітря і кинувся у примарну масу енергії. Підхоплений вихором, мов сухий листок, він продовжував битися — молотив руками і ногами, намагаючись завдати шкоди нематеріальній цілі.

Ще троє Чорних вугрів спробували оточити божка і напасти на нього. Одного з чоловіків сутність підняла й гепнула об стіну. Такий удар перетворив би будь-яку звичайну людину на місиво з крові та зламаних кісток, але Чорний вугор встиг зробити свою шкіру твердою, мов кам’яний панцир. Від страшного удару штукатурка на будинку потріскалася, а на стіні залишилася вибоїна. Асасин впав на землю, приголомшений, але підвівся і знову побіг за божком.

Кловус кричав, благаючи божество:

— Повернися до мене!

Чорні вугри кинулися у безформний вихор, намагаючись знайти бодай якесь вразливе місце. Ще двох асасинів підхопив могутній смерч емоцій, підкинувши високо в повітря. Їхні атаки здавалися безрезультатними, але все ж божок відволікався на них. Піднявши щупальця і надавши їм форми молотів, він вгатив по одному з Чорних вугрів таким страшним ударом, якого не витримала навіть його закам’яніла шкіра. Потім сутність розметала ще кількох асасинів, мов надокучливих комарів, жбурляючи їх на дахи та закидаючи аж на бічні вулиці.

Кловус стояв посеред проспекту і, напружившись, тягнувся до божка своїм серцем і розумом.

— Стій! Ти робиш шкоду своїм прихильникам. — Божок не спілкувався словами чи раціональними думками, а лише енергією та емоціями, відлунюючи те, що було в нього влито.

Вулиці спорожніли, люди ховалися в будинках у пошуках укриття, але божок зносив стіни, розбивав цеглу, трощив штукатурку. Збита з дахів черепиця сипалася вниз неперервним потоком.

Нарешті Кловус зміг встановити слабкий, ледь відчутний зв’язок і зумів трохи вгамувати лють — та лише доти, доки не прискакав загін розлючених вершників-гетрренів, несамовито розмахуючи кийками та мечами. Впізнавши ненависних варварів, божок розірвав крихкі пута, які вдалося накласти Кловусу, і знову кинувся в атаку.

Варвари завили, намагаючись показати один одному власну хоробрість і відчайдушність. Божок, видовжившись, завів за будинок хмарну руку і обрушив стіну на кількох дикунів, розчавивши їх. Потім він рвонув вперед і могутнім ударом перетворив решту гетрренів на розплющені шмати м’яса.

Божок понісся далі головним проспектом і зірвав двері та вікна з переповненої корчми. Немов жорстока дитина, яка вбиває мух, він витягнув зсередини кількох гетрренів і повідривав їм голови. Зайнятий цією розвагою, божок водночас зруйнував корчму, залишивши по собі понівечені тіла ішаранців. Вцілілі Чорні вугри продовжували бігти за ним, атакуючи, відволікаючи увагу, намагаючись його сповільнити.

Кловус переслідував божка по вулицях Сереполя, приголомшений і зовсім спантеличений. Руйнування і біди, спричинені божком, уже значно перевищували шкоду, якої завдали гетррени. І він сам став причиною цього — він, верховний жрець Кловус!

Коли божок рушив до порту, проникаючи дорогою в будинки, щоб витягнути наступних жертв, Кловус вже схлипував від безсилля. Він побачив попереду людні пристані та військові кораблі, які він зібрав, щоб відвезти гетрренів до Співдружності, котра й не підозрювала, що на неї чекає. Якщо божок не спиниться, то може потопити всі ці судна, перетворивши гавань Сереполя на болото, в якому будуть гнити поламані щогли й розтрощені корпуси.

Кловус відчув, як його серце розривається від відчаю, і він, похитуючись, зупинився. В цю мить з’явилося інше сильне і розлючене створіння — то був не серепольський божок, але щось теж знайоме. Сутність, яку він добре знав.

Ур-жрець Ксіон вийшов з храму гавані на набережній, піднявши руки. Дерев’яні стовпи і високі різьблені двері затріщали — і розлетілися на друзки, коли вибухнула вся передня стіна храму. Ксіон викликав свого божка і виступив назустріч ворогові.

Неподалік від гавані Сереполя Мак Дур і його команда утауків утримувалися в полоні. Відтоді, як жрець Кловус відібрав у них «Ґліссанд», утауків тримали під вартою, але цей убогий прибережний шинок був принаймні кращим за в’язницю в підземеллях.

Шинок «Вуса коропа» переживав непрості часи через недолуге господарювання і зовсім погану їжу. Тому власник, який опинився на грані розорення, не став скаржитися, коли верховний жрець забрав заклад на потреби держави, наказав ішаранським солдатам вигнати двох постояльців, які й так не платили вже багато тижнів, і заявив, що полонені повинні залишатися тут під домашнім арештом.

Моряки з «Ґліссанда» були змушені ділити ліжка, але ті хоча б були просторішими, ніж койки чи гамаки на їхньому кораблі. Шинкар годував їх, радіючи, що отримує платню з казни емпри. Гетррени позаймали корчми й шинки вздовж берега, але через те, що шинок «Вуса коропа» мав таку погану славу, навіть варвари залишили його в спокої. Ішаранські вартові, що стояли перед шинком, нудьгували і зовсім втратили пильність.

Проте, незважаючи на непогані умови, Мак Дур та його екіпаж були розлючені, що їм не дозволяють відплисти додому. Знову й знову капітан малював коло довкруж серця. «Початок є кінцем є початком». Йому потрібно було якось попередити інших утауків, аби вони трималися подалі від Ішари, але він нічого не міг вдіяти, поки не зможе втекти із Сереполя.

А потім сталося диво.

Божок шаленів, просуваючись до порту, і вулиці на його шляху перетворювалися на полум’яну повінь. Мак Дур та його моряки дивилися крізь відчинені вікна шинку, як вихор енергії та віри трощив склади і крамниці, полював за гетрренами і зі страшним ревінням сунув до пристані.

Охоронці, призначені пильнувати утауків, розпачливо перезирнулися і, не промовивши жодного слова, побігли до гавані, щоб долучитися до великої битви.

Мак Дур, швидко прийнявши рішення, скликав до себе всіх своїх моряків.

— Ніхто нас не стереже! «Ґліссанд» не охороняється. Кра, це слушна нагода повернути наш корабель. Ми переріжемо канати й відчалимо, і ніхто не зможе нас впіймати.

— Ішаранські військові кораблі можуть переслідувати нас, капітане, — попередив матрос на ім’я Саррум. — У них має бути щонайменше тридцять кораблів, готових до відплиття!

— Не тоді, коли ця істота там бушує, — відказав Гейт, штурман. — Подивіться лише на неї!

Мак Дур похитав головою.

— Кра, ви думаєте, якась із цих посудин зможе плисти швидше мого прекрасного «Ґліссанда»? Ви вважаєте, що їхні капітани кращі за мене? — Він наказав своїм людям перебратися в головну залу шинку. Крики та ревіння ззовні ставали дедалі гучнішими, розлючене божество трощило будинки все ближче до «Вусів коропа».

Зляканий плішивий шинкар, весь спітнілий, вбіг до зали. Він швидко заскочив за довгий дерев’яний шинквас.

— Вам наказано залишатися тут! Верховний жрець буде невдоволений. Ви ж полонені.

Мак Дур зло глянув на нього.

— Нам треба тебе вбити, щоб ми могли втекти?

Шинкар відсахнувся.

— Ні, ні, не треба.

— Кра, ми повинні хоча б скрутити тебе.

Усі моряки-утауки загаласували, погоджуючись. Всміхнувшись, Саррум сказав:

— Я впевнений, що зможу десь знайти мотузку.

Шинкар замахав руками.

— Не треба, направду! Почуй нас, убережи нас! Я можу, наприклад, сказати, що я був на задньому дворі, порпався в купі компосту, і я навіть не помітив, як ви втекли. Я буду звинувачувати вартових, які розбіглися, залишивши шинок без охорони. Вони не повинні були залишати небезпечних злочинців без нагляду.

Мак Дур нетерпляче махнув рукою своїм морякам.

— Буде краще, якщо ми зробимо так, аби все виглядало природно. Просто на всяк випадок.

Гладкий шинкар спробував бочком вислизнути від них, але Гейт і Саррум схопили його, замотали рота ганчіркою, а потім зв’язали руки й ноги.

— Коли тебе знайдуть, твоїм поясненням буде набагато більше віри. — Шинкар хрипів і борсався, але екіпаж «Ґліссанда» вже вибіг на вулицю і помчав до свого дорогоцінного корабля, пришвартованого до причалу.

У цей час перед храмом гавані постав здичавілий божок, щоб зіткнутися з іншою ревучою сутністю. Вони кинулися одне на одного з шаленою люттю.